Учта для гайвороння - Джордж Мартін
— То, напевне, її батько домовився про шлюб…
— І не один раз, а тричі, — підхопив Конінгтон. — Я був її другим нареченим. Саме мій батько мене і засватав. Я чув, що дівка страшна, як смерть, і йому сказав. А він відповів, що всі жінки стають однакові, коли задмухнути свічки.
— Батько, кажете. — Хайме обвів очима вапенрок Рудого Ронета, де на полі черленого й білого дивилися один на одного два грифони. — Наш покійний Правиця… він був вам родичем?
— Братом у перших батькові, а мені двоюрідним дядьком. Рідних братів князь Джон не мав.
— Не мав.
Раптом до нього повернулися усі спогади. Джон Конінгтон був другом принцові Раегару. Коли Добромир ганебно провалив спробу придушити повстання Роберта, а принца Раегара не змогли ніде відшукати, Аерис знайшов собі наступного відбувайла і поставив Правицею Конінгтона. Але Навіжений Король так призвичаївся рубати собі правиці, що й князя Джона не оминула ця доля після Битви Дзвонів — король позбавив його титулів, статків та земель і випхав за море скніти у вигнанні, де той скоро спився на смерть. Але його брат у перших — батько Рудого Ронета — став на бік повсталих і за те після битви на Тризубі був винагороджений Грифоновим Сідалом. Щоправда, дістався йому самий лише замок — золоту скарбницю забрав собі Роберт, а більшу частину Конінгтонових земель роздав більш палким своїм прихильникам.
Отже, пан Ронет був усього лише земельним лицарем. Невелике цабе — для нього Тарфійська Діва мала бути справді солодкою ягідкою.
— Як же це так вийшло, що ви не одружилися? — запитав його Хайме.
— Поїхав до Тарфу, побачив наречену. Я був за неї на шість років старший, але вона дивилася мені просто в очі. Така собі свиня у шовках… хоча свині мають більші цицьки. Коли спробувала до мене заговорити, то трохи язиком не вдавилася. Я їй подарував троянду і сказав, що більше вона від мене нічого не діждеться.
Конінгтон зиркнув у яму.
— Хе-хе, та почвара була волохатіша за ведмедя, щоб мене…
Золота долоня Хайме загилила йому по зубах. Лицар покотився через голову донизу сходами. Ліхтар упав і розбився, розтеклася калюжа палаючої олії.
— Ви, пане лицарю, згадуєте про шляхетну панну. Майте чемність кликати її на ім’я. Її ім’я — Брієнна.
Конінгтон рачки позадкував від полум’яної калюжі.
— Брієнна, з ласки пана Регіментаря… — Він плюнув кров’ю просто під ноги Хайме. — Брієнна Краля.
Серсея
На верхівку пагорба Візеньї довелося підійматися довгенько. Поки коні пирхали й трудилися, королева напівлежала на пухкій червоній подушці. Ззовні долинав голос пана Озмунда Кіптюга:
— Дорогу! Геть з вулиці! Дорогу їхній милості королеві!
— Маргерійка тримає такий жвавий двір, — саме казала пані Добромир. — У нас там є жонглери, мартопляси, віршомази, лялькарі…
— Співці? — підказала Серсея.
— І чимало, ваша милосте. Гаміш Арфіст грає для неї раз на два тижні, Аларік з Ейзена інколи дарує цілий вечір… але найулюбленіший з усіх — Блакитний Бард.
Барда Серсея пам’ятала з Томенового весілля. «Молодий, на вроду гарненький. Невже тут не знайдеться нічого цікавого?»
— Чула я, там буває багато різних чоловіків. Лицарів, двірських панів. Залицяльників. Скажіть мені правду, люба пані: як гадаєте, Маргерія досі цнотлива?
— Вона каже, що так, ваша милосте.
— Нехай каже. А що скажете ви?
Чорні очі Таени зблиснули лукавством.
— Коли вона одружувалася з князем Ренлі у Вирії, я брала участь у постілюванні — роздягала нареченого. Його вельможність був чоловік стрункий, гожий і охочий до смачненького. Доказ я побачила, коли ми кинули його у весільне ліжко, де на нього під ковдрами чекала наречена — зашаріла, розпашіла, в чому мати народила. Нагору її раніше приніс пан Лорас, власною особою. Хай Маргерія розказує, що шлюб не було здійснено, що князь Ренлі перепив вина на бенкеті… але кажу вам: те, що я тоді бачила між його ніг, не здавалося ані втомленим, ані млявим.
— А чи не трапилося вам бачити весільне ліжко наступного ранку? — запитала Серсея. — Чи була на ньому кров?
— Простирадла нікому не показували, ваша милосте.
«Шкода.» І все ж брак скривавленого простирадла сам по собі мало що важив. Серсея чула, що посполиті дівки на своїх шлюбних ліжках течуть, як заколоті свині. Але з дівчатами вельможних родів — такими, як Маргерія Тирел — часто-густо бувало інакше. Донька зацного пана легше губила цноту верхи на кобилі, ніж під чоловіком. А Маргерія їздила верхи, відколи навчилася ходити.
— Я чула, наша мала королева має вдосталь прихильників серед надвірного лицарства. Близнюки Рожвини, пан Таллад… хто ще, прошу пані?
Пані Добромир знизала плечима.
— Пан Ламберт — телепень, що ховає око за латкою. Баярд Навхрест. Корній Зеленогорб. Брати Дрівотеси — інколи Портіфер, та частіше Люкантен. Ой, і маестер Пицель частенько зазирає!
— Пицель? Та що ви кажете? — «Невже старий хробак тепер мимрить свої нісенітниці трояндам замість левів? Коли так, то скоро пошкодує.» — А хто ще?
— Отой півень у барвистому пір’ї, що з Літніх островів. Як я могла забути його чорну мармизу? Приходять залицяльники до її сестер у перших. Елінору обіцяно хлопцеві з Амброзів, але вона однак полюбляє крутити хвостом перед чоловіками. Мегга… у тієї щодватижні новий закоханець. Одного разу вона поцілувала кухарчука у кухні. Я чула балачки, що її віддають за брата панни Булвер, але якби Мегга обирала сама, то напевне б пішла за Марка Мулендора — досить мати очі, щоб бачити.
Серсея засміялася.
— За лицаря метеликів, що втратив руку на Чорноводі? Який зиск із половинки чоловіка?
— Мегга вважає його за милого й добросердого. Прохала пані Маргерію знайти йому мавпочку.
— Мавпочку. — Королева не знайшлася, що сказати. «Тут горобці, там мавпи. Королівство збожеволіло.» — А що наш хоробрий пан Лорас? Чи він часто зазирає до сестри?
— Частіше, ніж решта інших. — Таена спохмурніла, між темними очима пробігла тоненька зморшка. — Приходить щоранку і щовечора, якщо не на варті. Брат дуже відданий своїй сестрі, між ними так багато… ой… — На мить мирійка виглядала нажаханою. Потім обличчям її поповзла посмішка. — Мені спало на думку, ваша милосте, дещо лихе та лукаве…
— То мовчіть, не кажіть. Пагорб юрмиться горобцями, а нам відомо, яку відразу вони мають до світських