Учта для гайвороння - Джордж Мартін
Дівчина звелася на ноги, і Сем побачив, що під кобеняком вона зовсім гола.
— Диви, руками мою жіночку не хапай, Смертяний! — додав Дареон із п’яним реготом. — Та якщо хочеш котрусь із її сестер… гуляй, не соромся! Грошви маю вдосталь!
«Це ті гроші, за які ми б могли купити харчів, — подумав Сем, — і дров, щоб зігріти маестра Аемона.»
— Що ти наробив? Ти не можеш одружитися. Ти проказав ті ж обітниці, що і я. За це тобі зітнуть голову.
— Та ми ж поберемося лише на цю ніч, Смертяний! Навіть на Вестеросі за таке ніхто голову не зітне. Хіба ти ніколи не їздив до Кротовини шукати підземних скарбів?
— Ні, — зачервонівся Сем, — я ніколи…
— А твоя дичацька дівка? От не кажи, що не вграв її раз чи три. Холодними ночами у лісі, загорнуті разом у одного кобеняка… і ти не пхнув їй між ніг? Та годі тобі. — Дареон махнув рукою на стілець. — Сідай, Смертяний. Випий вина. Чи візьми шльондру. А чи спершу випий, потім візьми шльондру — як хочеш.
Сем не хотів вина.
— Ти обіцяв повернутися завидна. І принести харчів та вина.
— То он як ти убив того Іншого? Занудив своїми докорами на смерть? — зареготав Дареон. — Моя дружина — ось вона, а не ти. Як не хочеш пити за мій шлюб, то забирайся геть.
— Ходімо зі мною! — наполягав Сем. — Маестер Аемон прокинувся і хоче дізнатися про драконів. Говорить про криваві зірки, білі тіні, якісь віщі сни… якби ми дізналися про тих драконів, то може, він би знайшов спокій. Допоможи мені!
— Вранці допоможу. Але ж не в свою шлюбну ніч! — Дареон рвучко зіп’явся на ноги, вхопив наречену за руку і посунув до східців, тягнучи її за собою.
Сем став у нього на дорозі.
— Ти обіцяв, Дареоне! Ти казав обітниці. Ти ж мені наче брат у Варті!
— То на Вестеросі. Тут тобі що, схоже на Вестерос?
— Маестер Аемон…
— Він помирає! Отой смугастий коновал, якому ти віддав наше срібло, так і сказав. — Дареон сердито стиснув губи. — То бери собі дівку, Семе, або забирайся. Ти мені весілля псуєш.
— Я піду, — відповів Сем, — але ти підеш зі мною.
— Не піду! Ти мені набрид. І чорне оце… остогидло вже. — Дареон зірвав кобеняка зі своєї голої нареченої та жбурнув Семові у обличчя. — Ось тобі! Кинь цю ганчірку на старого — може, трохи зігріється. А мені вона вже ні до чого. Я скоро вдягну оксамит. А наступного року носитиму хутро і їстиму…
І тут Сем його вдарив.
Він навіть не думав так робити — просто долоня раптом піднялася, скрутилася у кулак і загилила співцеві по зубах. Дареон вилаявся, його безсоромна дружина заверещала, а Сем кинувся просто на співця і перекинув його сторчма спиною через низький столик. На зріст вони були майже однакові, але Сем важив удвічі більше і цього разу був надто розлючений, щоб боятися. Він ударив співця в писок і живіт, а тоді заходився гамселити обома кулаками в боки. Дареон, боронячи себе, ухопив його за зап’ястки, але Сем буцнув його лобом у лице і розсік губу. Співець відпустив руки, і Сем ще раз загилив йому по носі. Десь далеко реготав якийсь чолов’яга, жінка гучно лаялася. Бійка здавалася повільною, наче дві чорні мухи борюкалися у бурштині. Потім якась сила відтягла Сема від грудей співця. Ту людину, яка це зробила, Сем теж ударив, і тут йому на голову впало щось тяжке і тверде.
Наступне, що він пам’ятав — як вилетів головою крізь двері у туман. Пів-удару серця він спостерігав під собою чорну воду, а тоді протока піднялася вгору і поцілила його просто в обличчя.
Сем пішов на дно, наче камінь, наче брила, наче ціла гора. Вода втрапила йому в очі та в носа — темна, холодна, солона. Коли він спробував покликати на поміч, то ковтнув іще. Хвицяючи ногами, хапаючи ротом повітря, він перевернувся на спину, пускаючи бульки з носа. «Пливи, — наказав собі Сем, — пливи.» Сіль ущипнула очі, щойно він їх розплющив, і негайно засліпила. Сем виринув на поверхню лише на мить, вдихнув трохи повітря і відчайдушно заляскав однією долонею по воді, другою шкребучи стінку протоки. Але камені були слизькі, вхопитися — годі й думати. Він знову почав занурюватися.
Сем відчув холод на шкірі — то вода просочилася крізь товстий одяг. Пас із мечем зіслизнув додолу ногами і заплутався навколо литок. «Потону!» — майнула думка у чорному сліпому переляці. Він почав навіжено вимахувати руками і ногами, намагаючись видряпатися на поверхню, але натомість буцнувся обличчям у дно протоки. «Та я ж догори дригом, — зрозумів він, — тому і тону.» Щось ворухнулося під рукою — вугор чи якась риба, — прослизнуло між пальців. «Мені не можна тонути, маестер Аемон без мене помре, і Йоля не матиме нікого. Я мушу пливти, я…»
Раптом почувся гучний сплеск, щось охопило його, обійняло під пахвами та навколо грудей. «Вугор, — подумав він, — мене схопив вугор і тягне на дно.» Сем відкрив рота заверещати і ковтнув ще води. «Все, потонув, — була його остання думка. — Змилуйтеся, боги, на потоплу душу.»
Коли він розплющив очі, то лежав на спині, а величезний чорний літньоостров’янин гатив йому по животі кулаками завбільшки з окости. «Припиніть, мені боляче!» — хотів заверещати Сем, але замість слів виблював воду і вхопив повітря. Він був промоклий наскрізь і лежав у калюжі води на бруківці. Незнайомець з Літніх островів знову вдарив його в живіт, і ще трохи води бризкнуло в Сема з носа.
— Припиніть! — зойкнув Сем. — Я не потонув! Я живий!
— Авжеж. — Рятівник нахилився над ним — чорний здоровань, з якого капотіла вода. — Ти винен Чжондо багато пір’я. Вода попсувала гарну накидку Чжондо.
То була правда — Сем побачив на власні очі. Накидка з пір’я прилипла до могутніх рамен чорного здорованя, промокла і брудна.
— Я не хотів…
— …плавати? Чжондо бачив. Забагато плюхаєш. Сало вміє спливати догори. — Він ухопив