Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Хайме не знав достоту, хто переконав сестру поставити пана Боніфера каштеляном Гаренголу, але призначення смерділо Ортоном Добромиром. Колись Гостик служив Добромировому дідові — таке пригадалося йому крізь туман років. А саме рудий, як морква, юстиціарій належав до тих бовдурів, яким могло спасти на думку доручити зцілення ран, завданих цим землям Рузом Болтоном, Варго Хапом та Грегором Клеганом, лицареві на прізвисько «Доброчесний».

«Та хтозна — може, він навіть має рацію.» Гостик походив зі штормового краю, тому вздовж Тризуба не мав ані друзів, ані ворогів, ані боргів до сплати, ані кумів зі сватами, яким би завинив подяки й нагороди. Він був тверезий, чесний, вірний обов’язкові, а свою «Святу вісімдесятишістку» тримав чи не в найкращому послуху серед вояцтва всього Семицарства. Коли загін вправно розвертався, мчав ніздря у ніздрю чи вигравав верхи на своїх високих сірих меринах, видовисько було красне та втішне. Мізинець колись пожартував, що пан Боніфер, напевне, поробив різанцями і вершників теж — бо як іще могла їхня слава лишитися бездоганною, не заплямованою жодним свавільним вчинком?

І все ж Хайме плекав певні сумніви щодо вояків, краще відомих своїми прегарними кіньми, ніж перемогами над ворогами. «Молитися вони, напевне, вміють, а битися?» На Чорноводі, скільки він знав, вони себе не зганьбили, але й нічим не уславили. Пан Боніфер замолоду показав себе хвацьким герцівником; від нього чекали чималих звитяг у майбутньому, але потім сталося щось прикре: може, раптова поразка, може, таємне безчестя, а чи смерть промайнула поруч і зачепила його крилом… але відтоді пан Боніфер покинув турнірні змагання, оголосив їх порожнім марнославством і назавжди відклав затупленого списа.

«Хай там як, а Гаренгол треба утримати. Що поробиш, коли Серсея вирішила довірити цю справу Баелорові Божевільному.»

— Про замок ходить поганий поголос, — попередив його Хайме. — І то недарма. Кажуть, цими палатами уночі досі никають, палаючи вогнем, Гарен із синами. Хто на них подивиться — сам спалахує полум’ям.

— Я не боюся примарних тіней, пане. Писано-бо в «Семикутній зірці»: духи, привиди та повсталі з мертвих не мають влади над благочестивим, що вбрався у броню своєї віри.

— Вбирайтеся у броню віри, якщо ваша ласка. Та про кольчуги з панцирами теж не забувайте. Кожен, хто володів цим замком чи тримав його проти ворога, стрів поганий кінець. Гора, Цап, навіть мій батько…

— Даруйте мені зухвалі слова, та ніхто з них не був божим слугою. Ми — справа інша. Нас захищає Воїн, та й допомоги шукати близько, раптом з’явиться хтось лихий. Маестер Гуліан лишається тут із круками, неподалік у Даррі сидить князь Лансель із залогою, а в Дівоставі порядкує князь Рандил. Ми втрьох вистежимо і винищимо всіх розбійників, що никають цими краями. А коли скінчимо, Седмиця прикличе добрих посполитих назад у села — орати, сіяти, відновлювати хати.

«Принаймні тих, кого Цап не встиг дорізати.» Хайме зачепив золотими пальцями ніжку келиха з вином.

— Якщо вам пощастить запопасти когось із Хапових «Хвацьких Компанійців», негайно надішліть мені звістку.

Хай Морок забрав самого Хапа, позбавивши Хайме втіхи дати йому ради власноруч, але ж лишався ще жирний Золло, а з ним Пелех, Рорж, Вірний Урзвик і решта блазенської наволочі.

— Навіщо? Хочете подивитися, як їх катують?

— А ви б на моєму місці пробачили їх, як добрий вірянин, абощо?

— Якщо вони щиро спокутують свої гріхи… то так, обійняв би їх як братів і помолився разом, перш ніж покласти головою на колоду. Гріхи слід пробачати. А злочини — карати.

Гостик склав руки перед собою гострим дашком, неприємно нагадавши Хайме батька.

— Якщо ми запопадемо Сандора Клегана, що накажете з ним робити?

«Гарненько молитися, — подумав Хайме, — і щодуху тікати.»

— Надішліть до його улюбленого брата, хай порадіє. А ви радійте, що боги створили сім пеклів — двох Клеганів одне-бо може й не втримати. — Хайме незграбно зіп’явся на ноги. — Берік Дондаріон — справа інша. Якщо ви зловите його, тримайте під вартою до мого повернення. Я хочу відвести його до Король-Берега з налигачем на шиї, щоб там пан Ілин стяв йому голову перед очима половини держави.

— Як щодо того мирійського жерця з його зграї? Кажуть, він усюди сіє свою облудну віру.

— Вбийте, поцілуйте чи помоліться разом — на ваш розсуд.

— Мені, мосьпане, зовсім не кортить його цілувати.

— Йому, напевне, вас теж. — Усмішка Хайме обернулася позіханням. — Мушу перепросити. Піду, якщо ви не заперечуєте.

— В жодному разі, мосьпане, — відповів Гостик. Напевне, йому вже кортіло помолитися.

Хайме ж відчув охоту побитися. Він застрибав через сходинку, аби швидше вибратися на холодне, кусюче нічне повітря. У освітленому смолоскипами дворищі Дужий Вепр і пан Флемент Бракс гамселили один одного під заохочення кола списників. «Пан Лайл його здолає, — подумав Хайме. — А мені треба пана Ілина.» Пальці знову засвербіли. Ноги понесли геть від галасу та світла. Він пройшов під дахом мосту, крізь Двір Каменеплину… і лише тоді зрозумів, куди прямує.

Наблизившись до ведмежої ями, Хайме побачив світло ліхтаря; бліде зимне сяйво стікало крутими сходинами кам’яних лав. «Схоже, хтось устиг переді мною.» Яма — зручне місце для танку; можливо, пан Ілин передбачив його намір.

Але лицар, що стояв над ямою, був дебеліший — міцний рудий бородань у червоно-білому вапенроку, прикрашеному грифонами. «Конінгтон. А цей що тут робить?» Унизу на піску простягся майже засипаний труп ведмедя — чи радше кістки та клапті хутра. Хайме відчув напад співчуття до звіра. «Принаймні, бідолаха загинув у бою.»

— Пане Ронете! — покликав він. — Чи ви не заблукали? Тутешній замок таки величенький.

Рудий Ронет здійняв ліхтаря.

— Хотів подивитися, де ведмідь танцював з не надто красною дівою. — Борода його засяяла під світлом, наче її підпалили. Хайме відчув у подиху лицаря сморід вина. — Чи правда, що дівка билася голою?

— Голою? Ні. — Йому стало цікаво, хто додав до переказу цю солону дрібничку. — Кровоблазні вбрали її у рожеву шовкову сукню і пхнули до рук турнірного меча. Цап хотів, щоб вона загинула «потіфно». Бо інакше…

— Од голої Брієнни, мабуть, і ведмідь утік би нажаханий! — зареготав Конінгтон.

Хайме навіть не всміхнувся.

— Ви кажете так, наче знали шляхетну панну.

— Та я був з нею заручений!

Хайме щиро здивувався — Брієнна про своє