Учта для гайвороння - Джордж Мартін
Хайме
— Я сподівалася, тебе колись утомить ця пришелепкувата борода. З хутром на обличчі ти схожий на Роберта.
Сестра відклала жалобу заради нефритово-зеленої сукні з рукавами сріблястого мирійського мережива. На золотому ланцюзі в неї на шиї висів смарагд завбільшки з голубине яйце.
— Робертова борода була чорна. Моя — золота.
— Золота? А часом не срібна? — Серсея висмикнула волосину з його підборіддя і піднесла йому до очей. Волосина була сива. — На тобі блякнуть усі кольори, братику. Ти став примарою себе колишнього, блідим калікою. Таким безкровним, завжди у білому… — Вона відкинула волосину геть. — Ні, ти був мені до смаку в золоті та кармазині.
«А ти була мені до смаку вдягненою в сонячне сяйво, з крапельками води на голій шкірі.» Йому кортіло поцілувати її, понести до опочивальні, кинути на ліжко, але… «вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна…».
— То давай укладемо угоду. Скасуй своє доручення — і наказуй моїй бритві.
Вона міцно стиснула вуста. Трохи раніше вона пила гаряче пряне вино і тепер пахкотіла мушкатним горіхом.
— Ти смієш торгуватися? Забув про свою обітницю покори престолу?
— Я обітував захищати короля. Моє місце — коло нього.
— Твоє місце там, куди він тебе пошле.
— Томен прикладає печатку до всіх паперів, які ти кидаєш йому на стіл. Це твій задум, але він нерозумний. Навіщо ставити Давена Оборонцем Заходу, коли не маєш до нього довіри?
Серсея сіла на лаву коло вікна. Позаду неї Хайме бачив чорну руїну Башти Правиці.
— Чого це ви так неохоче беретеся за доручене, пане лицарю? Невже ви разом з рукою загубили мужність?
— Я присягнувся пані Старк ніколи не здіймати зброю проти Старків або Таллі.
— П’яна обіцянка, дана під мечем коло горлянки.
— Але як я захищатиму Томена, коли не буду з ним поруч?
— Перемагаючи його ворогів. Батько завжди казав, що швидкий удар меча — кращий захист, ніж найміцніший щит. Щоправда, для удару мечем потрібна правиця. І все ж навіть скалічений лев ще так-сяк викликає острах. Я хочу здолати Водоплин. Я хочу, щоб Бріндена Таллі забили в кайдани або вбили. І хтось мусить нарешті дати лад Гаренголові. Ми маємо нагальну потребу в Вілісові Мандерлі — якщо він досі живий і в полоні — але залога не відповіла на жодного нашого крука.
— У Гаренголі сидять хлопці Грегора, — нагадав їй Хайме. — Він полюбляв тупих і жорстоких. Найпевніше, твоїх круків просто з’їли, а листи не було кому читати.
— Саме тому я надсилаю тебе. Можливо, хоробрий братику, вони спробують з’їсти і тебе — але ти їм напевне станеш поперек горлянки. — Серсея розправила спідниці. — За твоєї відсутності я хочу, щоб Королегвардію очолив пан Озмунд.
«…розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом, і хтозна — чи не під Місячком теж…»
— Це не тобі обирати. Коли вже я мушу їхати, хай за мене лишається пан Лорас.
— Це такий жарт, абощо? Ти знаєш, що я думаю про пана Лораса.
— Ну, якби ти не відіслала Балона Лебедина у Дорн…
— Він був потрібен там! Дорнійцям вірити не можна. Той червоний змій бився за справу Тиріона, ти не забув? Я не лишу їм на поталу свою доньку. І не дозволю, щоб Королегвардію очолив Лорас Тирел!
— Пан Лорас утричі майстерніший і утричі мужніший за пана Озмунда.
— Твоє уявлення про мужність, братику, чудернацько змінилося.
Хайме відчув, як у ньому росте гнів.
— О так, Лорас не обмацує твої цицьки очима, як пан Озмунд, але не думаю…
— То на тобі, подумай!
Серсея загилила йому ляпаса. Хайме не зробив навіть спроби перехопити удар.
— Бачу, треба ростити ряснішу бороду — щоб захистила від пестощів моєї королеви.
Йому палко хотілося розірвати на ній сукню і обернути лящі на поцілунки. Він уже робив так за давніх часів — коли мав обидві руки.
Очі королеви перетворилися на зелені крижини.
— Вам краще піти, пане Регіментарю.
«…під Ланселем, Озмундом Кіптюгом, і хтозна — чи не під Місячком…»
— Ви не лише безрукі, а ще й глухі? Двері позаду вас, шановний.
— Воля ваша.
Хайме крутнувся на підборах і вийшов геть. Десь там, напевне, сміялися боги. Серсея ніколи не терпіла, щоб їй заперечували — кому і знати, як не йому. Може, лагідно та поволі він би схилив її до згоди… якби віднедавна її лють не спалахувала від самої його присутності.
Почасти він навіть радів залишити Король-Берег за спиною, бо не мав смаку до товариства дурнів і підлабузників навколо Серсеї. «Найменшою радою» кликали їх у Блошиному Подолі, якщо вірити Аддамові Марбранду. Щодо Кайбурна… хай він урятував Хайме життя, але однак лишався Кровоблазнем.
— Кайбурн аж смердить страшними таємницями, — попередив він Серсею.
Але та лише зареготала і відповіла:
— Усі ми маємо таємниці, братику.
«…під Ланселем, Озмундом Кіптюгом, і хтозна — чи не під Місячком…»
Сорок лицарів і стільки ж зброєносців чекали на нього коло стайні Червоного Дитинця. Половина була з західняків, що присягали вірністю домові Ланістер, половина — нещодавні вороги, перетворені на друзів. Пан Дермот з Мокрохащів мав везти Томенову корогву, Рудий Ронет Конінгтон — білий прапор Королегвардії. Юнаки з Пужелів, Дударів та Пекледонів поділяли честь служити Регіментареві Королегвардії зброєносцями.
— Тримай друзів за спиною, а ворогів — там, де їх бачитимеш, — радив йому колись Самнер Кракегол. Чи то був батько?
Дорожня кобила під ним була гніда, аж червоняста, бойовий огир — сірий, прегарної статури. Вже багато років Хайме не давав собі клопоту називати коней іменами — надто багато їх загинуло під ним у битвах. Тяжче втрачати коня, коли сам дав йому ім’я. Та коли молодий Дудар почав величати їх Гонором і Славою, Хайме засміявся і дозволив залишити імена. Слава носила чабрак ланістерівського кармазину; на Гонорі були білі ладри Королегвардії.
Джосмин Пекледон потримав панові Хайме повід кобили. Зброєносець був худорлявий, наче спис, мав довгі руки та ноги, масне брунатно-русяве волосся і м’який пушок на щоках. Кирея на
