Право на шанс - Олена Гриб

Вона подумала, що ми всі зараз опинимося між двох вогнів (причому один із них був справжнісіньким), і вкотре приготувалася до зустрічі із Творцем. Але тут прочухалась я… За її словами, звичайно, – сама я нічого такого не пригадувала. Може, просто в безпам’ятті вимовила кілька слів, а Плібія додумала інше? Свідків же не було.

Тітонька запевняла, що я поскаржилася на жар і забиту спину.

Після цього атмосфера в підвалі різко змінилася.

Стало холодно, хоча від розжарених стелажів відчутно несло теплом. Вологість висушеного полум’ям повітря збільшилась, і воно не мучило забиті гаром легені. Виття, що рвало душу, остаточно затихло. Чорнота пішла вгору…

Знову щось вибухнуло, впало, розсипалося на частини. Пролунав тріск, за ним – далекий гуркіт. У приміщення увірвалися відблиски частих спалахів.

І земля затремтіла.

Плібія не знала, що то обрушилася центральна частина палацу. Їй здалося, світ збирається перевернутись… І вона зомліла. Останнім, що тітонька запам’ятала, був чужий настрій.

Сутність, що збиралася знищувати все на своєму шляху до перемоги, відтепер не жадала битви. Її вело одне – потреба захистити того, без кого вона не мислила себе.

Чи варто згадувати, хто повідав нам про божевільні одкровення Плібії? Зарлат, ясна річ. Він, Чиж і Ньельм знайшли нас із Ведмедиком у Передмісті. І у тавеннського чистильника розв’язався язик… Ні, не заради мене! Вони з Чижем навіть не помічали моєї скромної персони і обговорювали поточні справи. Ну а я вміла слухати. І Ньельм умів… Він поводився тихіше води й нижче трави, поки на нього не звернули увагу.

Ех, історія чаклуна звучала ще обурливіше! Але, на відміну від вигадок Плібії, в неї я могла повірити.