Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

— Мій меч. Віддай. Ну будь ласка.

— Ні!

Річард озирнувся, шукаючи очима Келен. Її мішок лежав на землі, позаду нього, неподалік, але її він не бачив. Річард відчув тривогу. Він знав, що Калтроп не потягнув її, він зник у лісі один. Все так же націливши меч в груди істоті, що лежала на землі, він став голосно кликати в надії, що Келен відгукнеться на його відчайдушні заклики. Відповіді не було.

— Гарну леді забрала господиня.

Річард втупився в жовті очі.

— Про що ти говориш?

— Господиня. Вона взяла до себе красиву леді. — Річард злегка кольнув мечем, показуючи, що хоче почути побільше. — Ми йшли за вами, ми дивилися, як Калтроп грався з вами. Хотіли дізнатися, чим це скінчиться. — Він знову глянув на меч Річарда жадібними очима.

— Щоб вкрасти меч! — Річард кинув на нього гнівний погляд.

— Не вкрасти! Мій! Від-дай! — Лапи знову потягнулися до меча, але Річард, злегка натиснувши на меч, змусив злісну тварину застигнути.

— Хто твоя господиня?

— Господиня? — Істота затремтіла від страху. — Хазяйка моя — Шота.

Річард був дещо здивований.

— Твоя господиня — відьма Шота?

Та відчайдушно закивала.

Річард міцніше стиснув меч.

— А навіщо їй красива леді?

— Не знаю. Може бути, погратися з нею. Може бути, вбити її. Може, здобути тебе.

— Повернись! — Сказав Річард. Тварь зіщулилася від страху. — Повертайся, ні то я проткну тебе!

Істота, тремтячи, корилася. Річард наступив ногою на її спину з виступаючим хребтом, витяг з мішка довгу мотузку і, зробивши петлю, накинув на шию полоненому.

— У тебе є ім'я?

— Супутник. Супутник господині. Самюель.

Річард поставив істоту на ноги.

— Гаразд, Самюель, пішли до твоєї господині. Ти поведеш мене. Якщо ти зробиш хоч один невірний рух, я задушу тебе цією петлею. Зрозумів?

Той швидко кивнув. Потім, покосившись на мотузку, кивнув знову.

— Земля Агад. Супутник проведе тебе. Не вбивай мене.

— Якщо ти приведеш мене до твоєї господині, якщо з красивою леді нічого поганого не трапилося, я не вб'ю тебе.

Річард натягнув мотузку, щоб Самюель відчув, хто господар, потім прибрав меч.

— Ось, понесеш мішок красивої леді.

Самюель вихопив мішок з рук Річарда і загарбав його лапами.

— М-моє! Дай!

Річард різко смикнув за мотузку:

— Це не твоє! Не лапай!

Той викотив на нього жовті очі, повні ненависті.

— Коли господиня тебе вб'є, Самюель з'їсть тебе.

— Якщо я сам не з'їм тебе раніше, — посміхнувся Річард. — Я дуже зголоднів. Може, я засмажу маленького Самюеля по дорозі.

Ненависть в очах Самюеля змінилася жахом.

— Будь ласка, не вбивай мене! Самюель проведе тебе до господині і красивої леді. Він обіцяє. — Він зробив кілька кроків, наскільки дозволяла мотузка. — Іди, Самюель, скоріше, — сказав він сам собі, намагаючись показати, що живий він корисніший. — Не треба смажити Самюеля… — Бурмотів він, поки вони йшли по стежці.

Річард погано уявляв собі, що за істота цей Самюель. Було в ньому щось знайоме і незрозуміле в той же час. Він був невисокий, але диявольськи сильний. У Річарда все ще боліло обличчя від удару його лапи, і боліла голова від ударів об землю. Йшов Самюель вперевалку, довгі передні лапи майже не торкалися землі. Він все бурмотів, що не хоче, щоб його з'їли. На ньому були тільки короткі штани на підтяжках. Ноги були такими ж непропорційно довгими, як і лапи. Живіт круглий. Чим він був наповнений, Річард міг тільки здогадуватися. Волосся на його тілі зовсім не було, а шкіра була такою блідою, наче він роками не бував на сонці. Час від часу Самюель хапав камінь або палицю і мукав: «М-моє! Дай!», ні до кого не звертаючись, але скоро втрачав інтерес до чергової знахідки і викидав її.

Річард йшов за ним, уважно стежачи і за «провідником», і за лісом. Він тривожився за Келен і злився на себе. Старина Джон, Калтроп, або як його там, вправно провів Річарда. Яким же дурнем він був! Він вляпався в цю історію тому, що хотів повірити, тому, що дуже хотів побачитися з Зеддом. Він же сам попереджав інших, що робити цього не можна. І попався, повідомивши чудовиську відомості, які воно потім повторювало як доказ. Злість на себе і сором мучили його.

«Люди вірять в те, у що хочуть вірити», — так говорив він Келен. Тепер він сам так вчинив, і ось Келен в полоні у відьми. Саме цього вона і боялася, і це сталося через його дурість і безтурботність. Схоже, завжди, коли він втрачає пильність, розплачується вона. «Якщо відьма заподіяла шкоду Келен, — поклявся він собі, — то відьма дізнається, що таке лють Шукача Істини». І він знову докорив собі. Не можна дозволяти люті засліплювати. Якби відьма хотіла вбити Келен, вона зробила б це на місці. Однак, Шота забрала її в землю Агад, навіщо?

Можливо, як сказав цей Самюель, щоб погратися з нею…

Річард постарався прогнати ці думки. Ні, це він потрібен відьмі, а не Келен. Можливо, і Калтроп зник так швидко тому, що відьма злякала його?

Вони досягли знайомої розвилки. Самюель відразу пішов по лівій стежці. Темніло, але він не збавляв крок. Стежка стала круто підніматися вгору, і незабаром вони вийшли з лісу. Річард побачив, що стежка, оточена кам'яними брилами, веде в гори, до загострених засніжених піків.

У місячному світлі Річард розрізнив на снігу дві пари слідів і впізнав сліди Келен. «Значить, жива», — радісно подумав він. Мабуть, Шота не збирається її вбивати. Поки що, в усякому разі. Вони добралися до краю гірських снігів, що лежали товстим вологим шаром, так що йти було важко. Річард зрозумів, що не будь з ним цього Самюеля, який знав перевал,