Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

Він подивився на старовину Джона. Стежка, якою вони крокували, була місцями широкою, місцями вузькою настільки, що заважали йти гілки дерев. Вони з Келен зачіпали ці гілки по дорозі, відсуваючи або відштовхуючи їх. А ось старий йшов весь час посередині стежки, притримуючи плащ, і ні разу не похитнувся ні вправо, ні вліво.

Річард глянув на золотисту в променях призахідного сонця павутиння, яку Келен розірвала на своєму шляху.

Його спітніле обличчя раптом стало холодним, як лід.

Як міг старина Джон не зачепити цю павутину?

Погляд його впав на гілку попереду, що заважала іти. І коли старий пройшов мимо, кінчик цієї гілки проткнув його руку, точно це був дим.

Відчуваючи, як забилося серце, Річард глянув на стежку. Келен залишала сліди на відкритих місцях, на м'якій землі. Старий — ні.

Витягнувши руку, Річард схопив Келен за одяг і притягнув до себе, змусивши її скрикнути від здивування. Він затулив її собою і вихопив з піхов меч.

Старина Джон зупинився і напівобернувся, почувши цей звук.

— Що там, хлопчику? Побачив що-небудь?

— Побачив! — Річард схопив меч обома руками, стаючи в оборонну стійку. Він відчув, що його страх відступає перед гнівом. — Чому ти не розриваєш павутини на своєму шляху і не залишаєш слідів?

Старина Джон ліниво посміхнувся, подивившись на нього одним оком.

— А ти не очікував, що старий друг Чарівника міг навчитися різним незвичайним речам?

— Може, й так, — відповів Річард, уважно оглядаючись, — але скажи мені, як же звуть твого старого друга?

— Зедд, звичайно. — Він підняв брови. — Звідки б я знав це, не будь ми старими друзями? — Він щільно загорнувся в плащ і втягнув голосу в плечі.

— Це я мав дурість назвати ім'я Зедда. А тепер скажи справжнє ім'я свого друга.

Старий подивився на нього спідлоба, оцінююче, немов обмацував. Це був погляд звіра.

З раптовим ревом, так, що Річард відсахнувся, старий розвернувся, відчинив плащ і раптом виріс удвічі.

Здавалося, це кошмарний сон: на місці старого стояло чудовисько, покрите шерстю, з пазуристими лапами і іклами.

Річард остовпіло втупився на роззявлену пащу чудовиська. З ревом воно зробило величезний крок вперед. Річард відступив на три кроки, до болю стискаючи в руці меч. Дикий, злісний рев тварюки луною віддався в лісі. Ось вона нависла над ним, глибоко посаджені червоні очі горіли, величезні ікла загрозливо клацали. Річард позадкував, тримаючи перед собою меч. Він озирнувся, але Келен позаду не було.

Йому явно не щастило. Він не встиг навіть замахнутися мечем. Спіткнувшись об корінь, Річард впав, розтягнувшись на землі. Він не міг впоратися з диханням. Інстинктивно він виставив вгору меч, щоб вразити чудовисько, якщо воно накинеться на нього.

Меч не завадив гострим мокрим іклами злобно клацнути біля самого лиця Річарда. Він зробив випад, але чудовиську це не завдало шкоди. Злісно подивившись на меч, воно раптом позадкувало, дивлячись на ліс направо від них, і, притиснувши вуха, завило.

Схопивши камінь удвічі більше голови Річарда, воно задерло тупу морду, принюхуючись до чогось, і стиснуло камінь в лапі, напружуючи м'язи. Камінь розколовся зі страшним тріском, яка луною відгукнулася в лісі. Пил і осколки розлетілися в повітрі. Потім чудовисько озирнулась, повернулося і раптово зникло серед дерев. Річард лежав на спині, важко дихаючи і безпорадно озираючись. Він побоювався повернення чудовиська. Річард покликав Келен, але та не відгукнулася.

Не встиг він випрямитися, як раптом якась мертвенно-бліда істота впала на нього. Верещачи від люті, невідома тварина схопила його сильними жилавими кінцівками за руки, намагаючись вирвати меч. Однією лапою вона вдарила Річарда по обличчю так, що він ледь не впав. Роззявивши рот, повний гострих зубів, невідома тварина продовжувала ричати, витріщивши на нього жовті очі. Одночасно вона намагалася вдарити його ногою, в обличчя. Річард щосили намагався утримати меч.

— Моє, — верещала істота, — дай сюди меч!

Зчепившись у відчайдушній сутичці, обидва впали і покотилися по землі. Потужна лапа вхопила Річарда за волосся: невідома істота явно збиралася вдарити його головою об камінь. Потім раптом вона знову вхопилася за руків'я, намагаючись вирвати меча зі спітнілих від напруги рук Річарда і обдаючи тихий ліс диким вереском. Кігті вп'ялися в ліву руку Річарда. Річард зрозумів, що справи кепські. Гнучка маленька істота була сильнішою. Треба щось робити, інакше меч опиниться в руках ворога.

— Віддай-а-й, — шипіла істота, клацаючи зубами і намагаючись вкусити Річарда. Між зубами у неї застрягла якась погань, з рота страшенно смерділо, сіра морда була покрита брудними плямами, на голові зовсім не було волосся.

Зробивши відчайдушне зусилля, Річард дотягнувся до пояса і зняв ніж. В одну мить він приставив його до шиї тварини.

— Не вбивай! — Завила вона. — Не треба! Не треба!

— Тоді відпусти меч! Ну!

Противник повільно, неохоче випустив зброю. Річард лежав на спині, а огидна істота — на його грудях, злегка здригаючись.

— Будь ласка, не вбивай, — повторила вона пхикаючи.

Річард звільнився від невідомої тварюки і поклав її на спину, приставивши меч до її грудей. Жовті очі розширилися від страху. Річард нарешті відчув силу гніву з Меча Істини, хоча йому вже здавалося, що ця сила залишила меч.

— Якщо я тільки подумаю, що ти хочеш зробити щось недобре, — Пригрозив Річард, — я проткну тебе! Зрозуміло? — Істота злякано кивнула. Річард нахилився до неї.

— Куди подівся твій друг?

— Друг?

— Такий здоровий, що ледве не напав на мене раніше.

— Калтроп, — плаксиво сказала істота. — Він не друг. Ти щасливий. Калтроп вбиває вночі. Чекав ночі. Вночі його влада. Ти щасливий.

— Я не вірю тобі. Ви були разом.

— Ні, я тільки йшов за вами. Чекав, коли він уб'є тебе.

— Навіщо?

Істота виряченими очима дивилася на