Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд
Річард посміхнувся, пропускаючи Келен вперед. Вона швидко попрямувала, намагаючись не відставати від старого. Він неуважно дивився, як вона йшла, як обтрушувала з лиця павутину, відпльовуючись. Щось було йому не до душі, щось було не так. Хотів би він зрозуміти, в чому справа. Він знову спробував розібратися, але міг думати тільки про Зедда, про те, як хочеться поскоріше побачити його, як не терпиться поговорити з ним. Річард відігнав від себе думку, що за ним спостерігають чиїсь очі.
— Більше всього на світі я сумую про брата, — сказала Речел лялечці, озираючись. — Вони сказали, що він помер, — тихо повідомила вона…
Речел все розповідала лялечці про всі свої біди. Розповідала все, про що могла згадати. Коли вона плакала, лялечка говорила, що любить її, і Речел ставало добре. Іноді вона навіть сміялася. Речел підклала в багаття ще одну лозину. Як здорово, що у неї тепер є і світло, і тепло. Правда, вона підтримувала маленький вогонь, як велів Джіллер. Тепер їй уже було не так страшно в лісі, особливо вночі. Скоро знову ніч. В лісі вночі буває шум, що лякає її іноді до сліз. І все ж краще спати в лісі одній, ніж лежати замкнутою в скрині.
— Тоді я жила там, я розповідала тобі про це. Жила разом з іншими дітьми до того, як королева забрала мене до себе. Мені там подобалося набагато більше, ніж у принцеси. Вони були такі гарні. — Вона подивилася, чи слухає її лялечка. — І туди іноді приходила людина по імені Брофі. Про нього говорили гидоти, але до нас, дітей, він був дуже добрий. Він був добрий, як Джіллер. Він теж подарував мені ляльку, тільки королева не дозволила взяти її з собою в замок. Я не помітила цього, я занадто горювала від того, що брат помер. Я чула, хтось сказав, що його знищили. Я знаю, це означає убили. Чому дорослі вбивають дітей?
Лялечка посміхнулася, і Речел посміхнулася у відповідь. Вона згадала новенького хлопчика, якого королева посадила під замок. Хлопчик був дивний і говорив якось дивно, але він нагадав їй брата. У нього був такий переляканий вигляд. Брат теж часто лякався. Речел завжди відчувала, коли він боїться. Коли йому було страшно, він починав неспокійно соватися. Вона дуже шкодувала і нового хлопчика, і їй хотілося бути важливою пані, щоб допомогти йому.
Речел простягла руки до вогнища, щоб зігрітися, потім засунула руку в кишеню. Дівчинка зголодніла, а в неї була тільки жменя ягід. Вона запропонувала одну ягідку лялечці, але та не зацікавилася, і Речел з'їла ягоду сама. Потім вона з'їла та інші. Більше нічого не залишилося. Їй як і раніше хотілося їсти, але вона не наважувалася шукати ягоди. Росли вони неблизько, а вже стемніло. Дівчинці хотілося сидіти з лялечкою в своїй притулок-сосні, біля вогню.
— Може бути, — розповідала Речел, — королева стане добрішою, коли укладе цей свій союз. Вона тільки про нього і говорить. Може, вона тоді буде щасливішою і перестане наказувати рубати людям голови. Знаєш, принцеса змушує мене ходити разом з нею і дивитися, як рубають голови, але я не хочу дивитися і закриваю очі. А тепер навіть сама принцеса наказує, щоб рубали голови. Вона з кожним днем стає все гіршою. Я навіть боюся, що вона накаже і мені відрубати голову. Хотіла б я втекти і ніколи сюди не повертатися, а тебе взяти з собою.
— Я люблю тебе, Речел, — посміхнулася лялечка.
Вона пригорнула лялечку до грудей і поцілувала її в головку.
— Але якщо ми втечемо, принцеса Віолетта пошле стражників, мене зловлять, а тебе кинуть у вогонь. А я не хочу, щоб тебе спалили, я люблю тебе.
— Я люблю тебе, Речел.
Дівчинка міцно притиснула до себе лялечку і зарилася разом з нею в сіно. Завтра доведеться повертатися і знову терпіти знущання принцеси. Коли вона піде назад, треба буде сховати лялечку тут, ні то її спалять.
— У мене ніколи в житті не було кращих друзів, ніж ти і Джіллер.
— Я люблю тебе, Речел.
Речел стала турбуватися про лялечку, як вона буде зовсім одна в притулок-сосні? А раптом принцеса більше ніколи не вижене її з замку? Раптом вона здогадається, що дівчинці це сподобалося, і буде їй на зло тримати її в замку?
— Чи знаєш ти, що мені робити? — Запитала Речел, дивлячись на відблиски багаття.
— Допомагати Джіллеру, — відповіла лялечка.
Речел підвелася, спираючись на лікоть, і подивилася на лялечку.
— Допомагати Джіллеру?
— Допомагати Джіллеру, — кивнула лялечка.
Густий шар опалого листя, відбиваючи промені призахідного сонця, робив доріжку в темному лісі світлою. Річард чув, як черевички Келен постукують по камінню, прихованому різнобарвним листям. В повітрі злегка тхнуло пріллю: листя в сирих западинах і між каменями почало підгнивати. Хоча вже похолодало, ні він, ні вона не надягали плащів. Їх зігрівала швидка ходьба: доводилося встигати за старовиною Джоном. Річард намагався думати про Зедда, але зосередитися йому було важко: доводилося майже бігти. Коли він відчув, що задихається, йому стало не до Зедда. Але все та ж думка непокоїла його: щось тут не так.
Нарешті він став думати тільки про це. Як цьому старому вдається летіти вперед і при цьому зовсім не втомлюватися і виглядати свіжим? Річард торкнувся рукою чола, і йому здалося, що у нього жар. Може, він захворів, може, це в нього з головою щось не так? Всі ці дні шлях їх був важким, але не настільки. Ні, схоже, він не хворий, просто втомився від поспіху.
Він подивився на Келен, що йшла попереду. Їй теж доводилося важко. Він помітив, як Келен знову змахнула павутину з обличчя і заспішила далі. Як і він, вона важко дихала. Смутні побоювання Річарда переросли в погане передчуття.
Зліва, серед дерев, зауважив він, щось промайнуло. Напевно, якийсь невеликий звірок, але з довгими лапами, як йому
