Борва мечів - Джордж Мартін
— Я не боялася! Нічого ти не тямиш, Джоне Сніговію!
— То чого ж тоді плачеш?
— Авжеж не зі страху! — Вона у гніві хвицьнула ногою по кризі, відколовши чималий шматок. — Я плачу, бо ми не знайшли Ріг Зими! Ми відкрили з півсотні могил і випустили з них у широкий світ безліч тіней! Але не знайшли Ріг Джорамуна, який може розвалити оце кляте холодне жахіття!
Хайме IV
Його рука палала.
Вже багато днів тому згас той смолоскип, що припік йому кривавого пенька. Та Хайме досі відчував, як біль від вогню прохромлює руку, наче списом, а пальці, яких більше немає, судомляться у полум’ї.
Лицарська доля кілька разів дарувала його пораненнями, але не навчила, що на світі буває такий біль. Час від часу на вустах самі собою пухирями надималися старі молитви, вивчені ще в дитинстві й відтоді майже забуті — молитви, які він уперше проказував на колінах у септі Кастерлі-на-Скелі поруч із Серсеєю. Іноді він навіть плакав — доки не почув, як із нього регочуть Блазні. Тоді він змусив очі висохнути, а серце — скам’яніти, і молився, щоб лихоманка вигоріла разом зі слізьми. «Тепер я знаю, як почувався Тиріон щоразу, коли з нього глузували.»
Після другого падіння з сідла його міцно прив’язали до Брієнни Тарфійської та знову змусили їхати з нею на одному коні. Трохи згодом їх зв’язали не спиною до спини, а лицем до лиця.
— Коханчики! — розчулено зітхнув Пелех. — Таке втішне видовисько. Жорстоко розлучати доброго лицаря з його красною панною.
Він зареготав своїм вискливим сміхом і додав:
— Але хто в нас тут лицар і хто панна?
«Якби я мав руку, ти б скоро довідався» — подумав Хайме. Плечі йому скніли, ноги заніміли від мотузок, але те вже нічого не важило. Весь його світ сплюснувся до згустку муки на місці відрубаної руки та щільно притиснутої до нього Брієнни. «Принаймні маю ким грітися» — втішав він себе, хоча перебувши у полоні, дівчисько тепер мало такий самий гидкий подих, як і він сам.
Між ними теліпалася його рука, повішена Урзвиком на ремінці йому на шию. Вона гойдалася і хапала Брієнну за груди, поки Хайме то непритомнів, то знову приходив до тями. Праве око йому набрякло так, що вже не розплющувалося, рана, де його порізала Брієнна у бійці, запалилася, та найбільше дошкуляла відрубана правиця: з пенька сочилася гнила брудна кров, на кожному кроці коня долоню смикав примарний біль — наче рука досі лишалася на місці.
Горлянка йому всохла, і він не міг навіть їсти, лише пив вино щоразу, як давали, та воду, коли не було чого кращого. Якось йому пхнули до вуст кухля, і Хайме заходився жадібно ковтати, а «Хвацькі Компанійці» зареготали так гучно і люто, що він аж зіщулився.
— Ти п’єш кінські сцяки, Крулерізе! — гукнув Рорж.
Але Хайме навіть не спинився, бо помирав зі спраги. Потім, щоправда, випите не втрималося усередині, і Брієнну примусили витирати блювотиння йому з бороди. Та їй було вже не звикати його порати — трохи раніше він обгидився просто у сідлі.
Одного холодного вогкого ранку, відчувши себе трохи міцнішим, він зважився на безумство: лівицею сягнув по меча дорнійця і незграбно висмикнув його з піхов. «Хай убивають» — подумав він, — «аби ж загинути у бою, з мечем у руці». Та загинути не судилося. Наскочив Пелех, перестрибуючи з ноги на ногу, спритно ухилився убік, коли Хайме спробував його рубонути. Втративши рівновагу, він трохи не впав уперед, люто замахав на блазня мечем, але Пелех крутився, пірнав і стрибав, аж поки усі Кровоблазні не зайшлися реготом з незграбних спроб його поцілити. Коли Хайме трапилося спіткнутися на камені та впасти на коліна, блазень прожогом підскочив до нього і поклав слинявий поцілунок просто йому на маківку.
Зрештою Рорж відкинув дурня убік і недбало вибив меча зі слабких пальців Хайме, поки той намагався його підняти.
— Ти мене повефелив, Квулевіве, — мовив Варго Хап, — та якфьо спвобуєф іфє бодай вав, я відніму в тебе двугу вуку, а мове, й ногу.
Опісля Хайме лежав на спині, витріщався у нічне небо і намагався забути про біль, що з кожним рухом повз догори правицею. Ніч уразила його дивною красою. В небі висів стрункий місячний серп і стільки зірок, скільки він, мабуть, не бачив за ціле життя. Просто над головою сяяв Королівський Вінець, осьде Огир ставав дибки, а онде плив Лебідь. Місячна Діва, незмінно сором’язлива, наполовину сховалася за сосною. «Чому ця ніч така гарна?» — запитав він себе. — «Як зірки можуть дивитися з неба на таке казна-що, як я?»
— Хайме, — зашепотіла Брієнна так тихо, наче уві сні. — Хайме, що ви робите?
— Помираю, — зашепотів він у відповідь.
— Ні! — заперечила вона. — Ні, ви мусите жити!
Йому закортіло сміятися.
— Та годі вже, ягідко, наказувати мені, що робити. Я помру, коли на те буде моя ласка.
— Невже ви такий боягуз?
Його трохи не підкинуло. Адже він — Хайме Ланістер, лицар Королегвардії, Крулеріз! Ніхто ще ніколи не смів кликати його боягузом. Ніде правди діти — люди знаходили багато інших слів. Кривоприсяжець, брехун, убивця… Казали, що він жорстокий, підступний, легковажний. Але боягуз?! Ніколи!
— Що мені лишається робити, окрім померти?
— Жити, — відповіла вона, — жити, боротися і чинити помсту.
Це було сказано занадто гучно — Рорж почув голос, хоча, на щастя, не розчув слова, припхався з лайкою і почав бити Брієнну ногами та репетувати, щоб тримала свого клятого язика за зубами, аби не втратити зовсім.
«Боягуз» — подумав Хайме, поки Брієнна намагалася придушити стогін. — «А чи справді? В мене відняли мечеву руку. Невже мечева рука — то все, що я мав? Усе, чим я був? Ласка божа, невже я тепер не вартий геть нічого?»
Ні, дівчисько каже правду — помирати не можна. Адже на нього чекає Серсея, він їй потрібен. І Тиріонові теж — меншому братикові, який любить його за брехню. Так само чекають і вороги: Молодий Вовк, що побив його у Шепітній Пущі, убив його людей; Едмур Таллі, що тримав його у мороці й кайданах; нарешті, оці «Хвацькі Компанійці».
Коли настав ранок, він змусив себе попоїсти. Годували його гидкою бевкою з вівса — наче якусь