Борва мечів - Джордж Мартін
Дні й ночі злилися разом у одне суцільне марево болю. Удень він спав у сідлі, притиснутий до Брієнни, нюхав сморід гнилої руки, а вночі на твердому ґрунті лежав без сну і потерпав від суцільного жахіття, на яке перетворилося його життя. Незважаючи на слабкість та безпорадність, його щовечора прив’язували до дерева. Те, що його боялися навіть таким, дарувало Хайме певну холодну розраду.
Брієнну завжди припинали поряд, і вона лежала зв’язана, мов велика здохла корова, не кажучи ані слова. «Дівчисько збудувало собі усередині фортецю. Скоро її зґвалтують і спаплюжать, але душу за мурами тієї фортеці не дістануть.» Та навколо Хайме мурів не лишилося. В нього забрали руку — збройну руку! — без якої він був ніхто й ніщо. З лівиці не було жодного хісна — відколи він почав ходити, вона служила йому лише для носіння щита. Лицарем його зробила правиця; завдяки їй він був живою людиною, чоловіком і воїном.
Одного дня Хайме почув, як Урзвик щось каже про Гаренгол, згадав, що загін прямує саме туди, і зареготав уголос. За те Тімеон вдарив його по обличчю довгою тонкою нагайкою, лишивши криваву смугу — але проти болю в руці він ту рану ледве відчув.
— Чого ви сміялися? — пошепки запитало дівчисько увечері.
— Бо саме у Гаренголі мене вбрали в біле корзно, — зашепотів Хайме у відповідь. — На великому турнірі Вента. Господар хотів показати усім свій величезний замок і своїх хоробрих синів. Я теж мав що показати. Мені було лише п’ятнадцять років, але того дня мене б ніхто не побив на герці, нізащо. Та Аерис просто не пустив мене на поле.
Хайме знову засміявся.
— Він відіслав мене геть. І ось я повертаюся туди.
Сміх почули, і цього вечора копняків та стусанів скуштував Хайме. Втім, спершу він їх майже не відчув, а коли Рорж загилив йому чоботом по відрізаній руці, то знепритомнів.
Наступного вечора нарешті нагодилися троє найгірших: Пелех, Рорж із відрізаним носом і жирний дотракієць Золло — той самий, що відрубав Хайме руку. Золло і Рорж, поки наближалися, сперечалися, хто буде першим; те, що блазень буде останнім, сумнівів не викликало. Пелех запропонував, щоб першими почали зразу обоє і вграли її в два прутні спереду та ззаду. Золло та Роржеві думка сподобалася, але вони миттю почали сваритися, кому бути ззаду, а кому спереду.
«Її вони теж скалічать, але зсередини, де не видно.»
— Гей, ягідко, — зашепотів він, поки Золло та Рорж кляли один одного різними словами, — віддайте їм тіло, а самі подумки тікайте щонайдалі. Так вони швидше скінчать і матимуть менше втіхи.
— Від того, що я їм зроблю, вони жодної втіхи не матимуть, — уперто зашепотіла вона у відповідь.
«Хоробра, твердолоба, відчайдушна дурепа.» Вона допроситься, що її вб’ють — ясно, як день. «А вб’ють, то і вб’ють — що мені з того? Якби вона не була вперта, мов пень, я б досі мав правицю.» І все ж Хайме зашепотів знову, майже мимоволі:
— Хай роблять свою справу, а ви сховайтеся усередину.
Саме так він робив, коли перед ним помирали Старки — князь Рікард, спечений у власному обладунку, його син Брандон, що задушив себе, поки намагався врятувати батька.
— Думайте про Ренлі, якщо ви його кохали. Думайте про Тарф, про гори та море, озера, водоспади, чи що ви там маєте на вашому Сафіровому острові, думайте про…
Але до того часу в суперечці переміг Рорж.
— Ти найбридкіша з дівок, що я колись бачив, — мовив він до Брієнни, — та не думай, що тебе не можна зробити бридкішою. Хочеш такого носа, як мій? Спробуєш пручатися, то матимеш. І два ока тобі забагато. Заверещиш бодай раз — я тобі одне видлубаю і змушу з’їсти, а тоді повисмикую один за одним твої срані зуби.
— Ой, Роржику, так і зроби, благаю! — захихотів Пелех. — Без зубів вона скидатиметься на мою любу стару мамцю. А я ж завше хотів уграти мою любу стару мамцю просто в сраку!
Хайме гигикнув.
— Який смішний дурник. А я для тебе, Пелеше, загадку маю: якщо вона закричить, тобі каюк. Знаєш, чому? Зараз розкажу.
І раптом заволав:
— САФІРИ! — та так гучно, як тільки міг.
Рорж вилаявся і знову копнув ногою пенька його руки. Хайме завив вовком. «Не знав, що на світі буває така мука» — то була остання думка у нього в голові. Скільки він лежав непритомний, сказати було важко, але коли обійми болю розтулилися, поруч стояв Урзвик, а з ним — сам Варго Хап.
— Її не мовна фіпати! — верещав цап, бризкаючи слиною на Золло. — Вона муфить лифитифя невайманою дівкою, йолопе дувноголовий! Вона кофтує філий лантух фафівів!
Відтоді Хап щоночі ставив коло них сторожу, аби захистити від своїх власних людей.
Дві ночі проминули у мовчанці, поки дівчисько нарешті не зважилося зашепотіти:
— Хайме? Навіщо ви кричали?
— Тобто навіщо я кричав «сафіри»? А ви подумайте головою, ягідко. Хіба цьому набродові не байдуже, коли хтось кричить «ґвалт»!
— Ви б могли нічого не кричати.
— Знаєте, на вас і з носом несила дивитися, а без нього буде аж занадто. А ще я хотів примусити цапа проказати слово «фафівів». — Хайме гигикнув. — Бачите, як добре, що я такий брехливий. Бо хтось чесніший розповів би їм усю правду про Сафіровий острів.
— Ви вчинили гідно, — мовила вона. — Прийміть мою дяку, шляхетний лицарю.
Руку знову засмикало болем. Хайме заскреготів зубами і відповів:
— Ланістери завжди платять борги. Я винен вам за річку і за камені на голову Робіна Ригера.
Цап хотів похизуватися полоненими, тому Хайме змусили злізти з коня за версту від брами Гаренголу. Навколо його стану зав’язали мотузку, ще одну — навколо зап’ястків Брієнни. Кінці мотузок припнули до сідла Варго Хапа, і вони мусили шкутильгати біч-обіч позаду коня-смугналя кохорського горлоріза.
Хайме тримався
