Борва мечів - Джордж Мартін

Усі свої погрози вона справдила. Ар’я намагалася пояснити, що у Жолудях милася аж двічі, а відтоді ж не минуло ще й двотижня, та рудокоса жінка нічого не хотіла чути. Дві служниці трохи не винесли її угору сходами, сперечаючись дорогою, хлопчик вона чи дівчинка. Перемогла служниця на ім’я Гелька, тому інша мусила носити гарячу воду і шкрябати Ар’ї спину цупкою колючою щіткою, мало не знімаючи шкіру. По тому вони поцупили увесь одяг, подарований пані Рідколіс, і вдягли її у тонкий льон та мереживо, наче одну з Сансиних ляльок. Та принаймні, скінчивши, вони дозволили Ар’ї піти донизу і повечеряти.

Сидячи у трапезній корчми в дурних дівчачих лахах, Ар’я згадувала уроки Сиріо Фореля — зокрема, той, де він радив їй дивитися і бачити очима. Придивившись, вона побачила, що у корчмі услуговує значно більше служниць, ніж буває навіть при найжвавішому заїзді. До того ж майже усі були молоді та показні на вроду. Щойно настав вечір, як до «Бросквини» почали збрідатися натовпи чоловіків. У трапезній вони довго не сиділи, навіть коли Том дістав цимбали і почав співати «Шість дів у ставі». Дерев’яні сходи були старі й круті; коли хтось із чоловіків вів нагору одну з дівчат, вони скрипіли особливо люто.

— Б’юся об заклад, тут у них бурдей, — зашепотіла Ар’я до Гендрі.

— Та ти навіть не знаєш, що таке бурдей.

— А ось і знаю, — наполягала Ар’я. — Це як заїзд чи корчма, тільки з дівчатами.

Він знову зашарівся.

— Тоді що ти тут робиш? — запитав він сердито. — Шляхетним панянкам, хай їм грець, не місце у бурдеях, це тобі кожен скаже.

Одна з дівчат сіла поруч із ним на лаву і спитала:

— Хто це тут шляхетна панянка? Оця кістлява мала? — Вона подивилася на Ар’ю і зареготала. — А я, щоб ти знала — дочка короля!

Ар’я зрозуміла, що з неї кепкують.

— Ні, неправда!

— Хтозна — може, й правда. — Дівчина знизала плечима, і з одного з них упала сукня. — Кажуть, король Роберт гойдав мою матір, коли ховався тут перед битвою. Певно, він і з іншими дівчатами грався. Та Леслин каже, що найдужче майбутній король полюбляв мою матусю.

Ар’ї спало на думку, що дівчина справді має волосся таке саме, як у старого короля — велику рясну шапку, чорну, мов вугілля. «То й що з того? Гендрі теж має таке саме. Скільки ще на світі таких чорнявих?»

— Мене кличуть Дзвінкою, — мовила дівчина до Гендрі. — На честь Битви Дзвонів. Можу в твої дзвіночки закалатати. Хочеш?

— Ні, — буркнув він похмуро.

— Та хочеш, хочеш! — Вона попестила йому руку аж до плеча. — З друзів Тороса і князя-блискавки я грошей не беру.

— Кажу тобі: ні! — Гендрі скочив на ноги і вибрався з-за столу надвір, у темряву ночі.

Дзвінка обернулася до Ар’ї.

— Може, він дівчат не любить?

Ар’я здвигнула плечима.

— Та він просто дурний. Любить лощити шоломи і бити по мечах молотками.

— А… ну гаразд.

Дзвінка натягла сукню на плече і пішла балакати з Джаком-Щасливцем. Скоро вона вже сиділа в нього на колінах, хихотіла і ковтала вино з його кухля. Зеленоборід обіймав зразу двох дівчат — по одній на кожному коліні. Анжей зник разом зі своєю веснянкуватою, і Лима теж ніде не було видно. Том Семиструнний сидів біля комина і співав «Квітнуть діви навесні». Ар’я потрошку сьорбала з кухля вино, розведене водою, що подала їй руда хазяйка, і слухала спів. Навпроти через майдан гнили у клітках мерці, а тут, у «Бросквині», панували веселощі. Утім, їй здалося, що чимало присутніх регочуть якось занадто гучно та вимушено.

Їй начебто випадала зручна нагода вибратися назовні й вкрасти коня, та Ар’я не бачила в тому жодного зиску — однак вона могла утекти хіба що до міської брами. «Сотник нізащо мене не пропустить. А якби і пропустив, то навздогін кинеться і Гарвін, і той Мисливець із його хортами.» Якби ж вона мала мапу… хоч би подивитися, чи далека дорога від Камінного Септу до Водоплину.

Зрештою кухоль скінчився, і Ар’я закуняла. Гендрі не повернувся. Том Семиструнний співав «Два серця б’ються, як одне» і наприкінці кожного вірша цілував нову дівчину. В кутку коло вікна Лим та Гарвін стиха балакали з рудоволосою Рутою.

— …цілісіньку ніч у цюпі з Хайме, — почула вона слова жінки. — Вона і ота дівоха, що вбила Ренлі. Перебули вони, значить, утрьох, а на ранок пані Кетлін з якогось дива узяла та й відпустила його.

На цьому Рута видала горловий смішок.

«Брехня» — подумала Ар’я. — «Не могла мати такого зробити.» Раптом вона відчула гнів, сум і тугу за рідними одночасно.

Коло неї присів якийсь старий.

— Ой, яка малесенька гарнесенька бросквиночка! — Подих його смердів майже так гидко, як мерці у клітці; малі свинячі очиці обмацували її згори донизу. — А чи має моя солодка бросквиночка таке ж солоденьке ім’ячко?

Пів-удару серця вона не могла втямити, ким зараз має бути. Певно ж, не солодкою бросквинкою… але і не Ар’єю Старк… ні, не можна — тільки не тут, перед цим смердючим п’яндиголовою.

— Я…

— Вона моя сестра. — Гендрі поклав важку долоню на плече старого і добряче стиснув. — Ану дайте їй спокій.

Старий рвучко обернувся, вочевидь шукаючи сварки, та побачив статуру Гендрі й хутко роздумався.

— Сестра, кажеш? То що ж ти за брат такий? Я б свою сестру до «Бросквини» не привів. Нізащо!

Він підвівся з лави і з бурмотінням пішов геть — мабуть, знайомитися з новими подружками.

— Навіщо ти таке сказав? — Ар’я скочила на ноги. — Ти ж мені не брат!

— Та вже ж не брат, — з раптовою люттю буркнув він. — Куди нам, хамам, родичатися з вельможними панянками!

Ар’я аж сахнулася від його голосу.

— Та що ти кажеш! Хіба я про це?

— Ще б пак не про це! — Він усівся на лаву і ухопив кухля з вином у обидві долоні. — Ходи собі. Хочу вина випити наодинці. А тоді, мабуть, пошукаю оту чорняву і закалатаю її дзвіночками.

— Але ж…

— Кажу тобі, йди геть. Перепрошую ласкаву панну, коли щось не