Борва мечів - Джордж Мартін

«Хвацькі Компанійці» вибухнули реготом.

— Чудовий задум, — мовив Руз Болтон мимохідь, як міг би мовити «чудове вино» за обіднім столом. — Але дочку князя Карстарка ви не отримаєте, будьте цього певні. Король Робб стяв йому голову за зраду і вбивство. Що ж до князя Тайвина, то він перебуватиме у Король-Березі аж до нового року, коли його онук має узяти собі за дружину доньку Вирію.

— Зимосічі! — заперечила Брієнна. — Ви, певно, мали на увазі Зимосіч. Адже король Джофрі заручений із Сансою Старк!

— Вже ні. Після битви на Чорноводі усе змінилося. Там заради перемоги з’єдналися троянда і лев. Сукупними зусиллями вони розбили військо Станіса Баратеона і ущент спалили його кораблі.

«А я ж попереджав, Урзвику» — подумав Хайме. — «І тебе, цапе рогатий, теж. Коли сідаєш грати проти лева, то втрачаєш не лише гаманця.»

— Чи відомо щось про долю моєї сестри? — запитав він.

— Ваша сестра цілком здорова. Так само, як і ваш… небіж. — Болтон спинився перед словом «небіж», без слів промовляючи «я все знаю». — Ваш брат також живий, хоча отримав у битві тяжке поранення.

Він майнув рукою до похмурого північанина у підбитому кубраку.

— Відведіть пана Хайме до Кайбурна. А жінці звільніть руки.

Поки Брієнні різали навпіл мотузки між зап’ястками, князь проказав:

— Благаю пробачити нас, ласкава панно. В такі непевні часи подеколи важко розрізнити, хто ворог, а хто друг.

Брієнна потерла зап’ясток там, де мотузка роз’ятрила їй шкіру до крові.

— Ці люди, мосьпане, намагалися мене зґвалтувати!

— Справді? — Князь Болтон обернув свої бліді очі до Варго Хапа. — Я незадоволений. І цим свавіллям, і рукою пана Хайме.

У дворищі на кожного «Хвацького Компанійця» припадало п’ятеро північан і ще стільки ж фреївців. Може, цап і не належав до найрозумніших людей на світі, та лічити вмів. Тому припнув язика і нічого не відповів.

— У мене забрали меча, — продовжила Брієнна, — і броню теж…

— Тут вам броня не знадобиться, ласкава панно, — мовив до неї князь Болтон. — У Гаренголі ви знаходитеся під моїм захистом. Амабело, знайди для панни Брієнни належне помешкання. А ти, Вальтоне, подбай негайно про пана Хайме.

Князь не чекав відповіді, обернувся і пішов угору сходами, змахнувши корзном, підбитим хутром. Хайме ледве устиг перекинутися з Брієнною поглядом, як їх повели геть — нарізно і в різні помешкання.

У маестрових покоях під крукарнею сивочолий чоловік на ім’я Кайбурн, схожий на доброго татка, з гучним свистом вдихнув крізь стиснуті зуби, коли зрізав полотно з пенька руки Хайме і роздивився рану.

— Кепські справи? То я помру?

Кайбурн обережно натиснув пальцем і зморщив носа, коли з рани линув гнилий бруд.

— Ні. Але ще кілька днів… — Він рішуче відшматував рукав. — Гниття розповсюдилося. Бачите, яка м’яка тут плоть? Мушу все зрізати. Хоча найбезпечніше було б відняти руку трохи далі.

— Тоді помрете ви, — пообіцяв Хайме. — Почистіть пенька і зашийте його. А далі я покладуся на своє щастя.

Кайбурн насупився.

— Плече я можу вам залишити, відрізавши до ліктя, але…

— Якщо хочете щось відрізати мені від руки — то ріжте зразу і другу, бо інакше я вас нею потім задушу.

Кайбурн уважно подивився йому в вічі. Те, що він побачив, змусило його спинитися і замислитися.

— Гаразд, як скажете. Я виріжу гнилу плоть, та й годі. Спробую вбити гниття киплячим вином і припаркою з кропиви, гірчичного сім’я та хлібної плісняви. Можливо, цього буде досить. Зрештою, це ваше рішення, вам і потерпати. Зараз вип’єте макового молочка, і почнемо…

— Ні!

Обіцянки-цяцянки цілителя його не надурили — Хайме не міг дозволити себе приспати і прокинутися вже без руки.

Кайбурн аж сахнувся.

— Але буде дуже боляче!

— То я кричатиму.

— Надзвичайно боляче.

— То верещатиму так, що аж вуха позакладає.

— Може, хоч вина вип’єте?

— Того дня, коли я відмовлюся від вина, верховний септон покине молитися.

— Побожність верховного септона — то не моя турбота. А вина я вам зараз принесу. Ляжте на спину — мушу прив’язати вашу руку.

Спритно пораючись гострим ножем над мискою, Кайбурн почистив пенька руки. Хайме тим часом ковтав міцну настоянку, обпльовуючи себе згори донизу — лівиця ніяк не могла знайти шлях до рота. Утім, так було навіть на краще — просякла вином борода трохи забила сморід з рани.

Та коли настав час зрізати гнилу плоть, не допомогло вже ніщо. Хайме верещав і гатив по столі здоровим кулаком, знову і знову. А ще дужче заверещав тоді, коли Кайбурн полив пенька киплячим вином. Не зваживши на власні обіцянки і власні страхи, він на якийсь час втратив свідомість, а коли отямився, маестер зашивав йому руку голкою та кишковою струною.

— Я лишив вам клапоть шкіри, щоб нагорнути на зап’ясток.

— Схоже, ви на цьому добре знаєтеся, — пробурмотів Хайме ледве чутно. У роті від прокушеного язика чувся смак крові.

— Хто служить при Варго Хапові, той мусить звикнути до відрубаних рук та ніг. Вони за ним стелються, наче пилюка битим шляхом.

Хайме вирішив, що Кайбурн не схожий на чудовисько — зграбний, сухорлявий, ввічливий на мову, з теплими та доброзичливими карими очима.

— Як це раптом маестер опинився у товаристві «Хвацьких Компанійців»?

— Цитадель забрала мого ланцюга. — Кайбурн відклав голку. — Треба попорати ще рану в вас над оком. Вона дуже запалена.

Хайме заплющив очі й дозволив Кайбурнові з вином робити їхню справу.

— Розкажіть мені про битву. — Кайбурн мусив дізнаватися про усі новини першим, бо доглядав гаренгольських круків.

— Князя Станіса затиснули між вашим батьком і полум’ям. Кажуть, Біс підпалив навіть річку.

Хайме побачив зелений вогонь, що здіймався до неба вище за найвищі башти, почув вереск охоплених полум’ям людей на вулицях. «А я ж бачив цей сон раніше.» Виходило навіть смішно… от якби мати з ким поділитися жартом.

— Розплющте око.

Кайбурн умочив ганчірку в теплу воду і змив кірку засохлої крові. Повіка набрякла, та Хайме з’ясував, що може так-сяк підняти її до половини. Обличчя Кайбурна нависло просто над ним.

— Звідки в вас оце? — запитав маестер.

— Подарунок