Борва мечів - Джордж Мартін
Коли вони наблизилися до скелеподібних мурів величезного замку Чорного Гарена, Брієнна стиснула йому руку.
— Цим замком зараз володіє князь Болтон. А Болтони — значкові Старків.
— Болтони білують своїх ворогів.
То було усе, що Хайме пам’ятав про північного князя. Тиріон, певна річ, розповів би про господаря на Жахокромі усе, що тільки можна знати, але від Тиріона його відділяли тисячі верст — так само, як від Серсеї. «Я не можу померти, поки живе Серсея» — казав він собі. — «Ми разом народилися, і разом помремо.»
Невеличкий сторожовий замок за мурами головної твердині спалили до попелу і чорних каменів. Коло озера, де свого часу князь Вент улаштував великий турнір у рік облудної весни, останнім часом таборувало чимало людей разом із кіньми. Гірка посмішка торкнулася вуст Хайме, коли вони перетинали спаплюжену землю. Хтось викопав рівчака-нужника саме там, де колись він стояв на колінах перед королем, приймаючи обітниці. «Ніколи не гадав, що солодка втіха скисне так швидко. Аерис не дав мені порадіти навіть з того єдиного вечора. Він вшанував мене честю і негайно плюнув межи очі.»
— Прапори! — зауважила Брієнна. — Оббілована людина і подвійні башти, ось гляньте. Це присяжні слуги короля Робба. А онде над брамною баштою, сіре на білому — то лютововк.
Хайме вивернув шию, видивляючись угору.
— Так, то ваш клятий вовк, вірно кажете, — визнав він. — А оті штуки обабіч нього — то людські голови.
Потюгукати на них зібралося чимало вояків, челяді й табірних дівок. Плямиста сучка з гавкотом та гарчанням трусила за ними крізь увесь табір, аж нарешті один із лисенійців настромив її на списа і чвалом рушив до голови валки.
— Прапор Крулеріза! — заволав він, струшуючи мертвою твариною над головою Хайме.
Мури Гаренголу були такі товсті, що брама крізь них нагадувала нескінченний підземний хід. Варго Хап вислав наперед двох дотракійців попередити князя Болтона про свій приїзд, і зовнішнє дворище вже юрмилося цікавим людом. Перед Хайме, що ледве шкутильгав, вони розступалися; щойно він уповільнював крок, як його смикали за мотузку або тягли, наче худобу.
— Пвофу вітати — Квулевів! — проголосив Варго Хап своєю нерозбірливою слинявою говіркою.
Хтось штрикнув Хайме вістрям списа у сідниці, змусив упасти уперед. За звичкою він простяг руки, щоб запобігти падінню, вдарився пеньком правиці об землю і аж засліп від болю. Все ж Хайме якось примудрився підвестися на одне коліно і роздивитися навколишній світ. Просто перед ним широкі кам’яні сходи бігли до дверей однієї з велетенських круглих башт Гаренголу. На сходах стояли і дивилися униз п’ятеро лицарів і якийсь північанин. Останній мав дуже світлі очі, був одягнений у хутро та вовну; п’ятеро виглядали люто і войовничо у кольчугах, латній броні, вапенроках із подвійними баштами.
— Ти ба, та це ж зацнії панове Фреї! — привітав їх Хайме, зібравши рештки сил. — Пане Данвеле, пане Аенісе, пане Гостіне!
Він знав синів князя Фрея у обличчя — зрештою, його тітка перебувала у шлюбі за одним із них.
— Прийміть моє щире співчуття.
— Щодо чого, пане мій? — запитав Данвел Фрей.
— Щодо сина вашого брата, пана Клеоса, — відповів Хайме. — Він їхав разом із нами, доки розбійники не обтикали його стрілами. Урзвик зі своїми хлопцями забрав собі речі пана Клеоса, а тіло лишив вовкам на поталу.
— Ясні панове! — Брієнна видерлася з рук, що її тримали, і ринула наперед. — Я бачила ваші прапори. Вислухайте мене заради вашої присяги!
— Хто говорить? — завимагав пан Аеніс Фрей.
— Мамка-годувальнифя при нафому Ланістеві.
— Мене звати Брієнною Тарфійською. Я дочка князя Селвина Вечерниці, а присягала домові Старк так само, як ви!
Пан Аеніс плюнув їй під ноги.
— Осьо на ту присягу. Ми повірили слову Робба Старка, а він нам відплатив за вірність зрадою!
«Оце вже цікаво.» Хайме обернувся подивитися, як Брієнна сприйме звинувачення, але дівчисько не знало зупину, наче впертий мул.
— Мені невідомо про жодну зраду! — Вона спробувала викрутити руки з мотузок на зап’ястках. — Пані Кетлін наказала мені відвезти Ланістера його братові, що править у Король-Березі…
— Коли ми їх застукали, вона намагалася його втопити, — мовив Урзвик Вірний.
Брієнна зачервонілася.
— Так, у гніві я забулася, але не мала наміру його вбивати! Якщо він помре, Ланістери приречуть доньок моєї пані на смерть!
Пана Аеніса це анітрохи не стурбувало.
— То й що? Який нам із того клопіт?
— Нумо віддамо його за викуп назад до Водоплину! — запропонував пан Данвел.
— Кастерлі-на-Скелі має більше золота, — заперечив інший брат.
— Убити його! — заволав ще один. — Забрати його голову за голову Неда Старка!
Блазень Пелех перекинувся через голову на сходах у своєму рожево-сірому блазенському лахмітті й заспівав пісеньку:
— Заходився левик-братик та й з ведмедем танцювати, гоп-гей, сміши людей…
— Фтули пельку, дувню! — нагримав на нього Варго Хап. — Я Квулевіва не для ведмедя бевіг. Він мій.
— Якщо помре, то буде нічий. — Руз Болтон говорив так тихо, що люди мимоволі замовкали, щоб його розчути. — Насмілюся нагадати вам, шановний пане, що ви не є господарем Гаренголу, доки я не вирушив на північ.
Лихоманка вдарила Хайме у голову і додала сміливості.
— Та невже це наш дорогенький князь на Жахокромі! Пригадую, востаннє мій батечко відігнав вас геть, як побитого собаку. Цікаво, куди вас тоді ноги занесли, ласкавий пане?
Болтонове мовчання було устократ погрозливіше, ніж зухвале фафрання Варго Хапа. Очі бліді, наче вранішній туман, приховували більше, ніж проказували. Хайме його очі не сподобалися — він згадав той день у Король-Березі, коли Нед Старк побачив його на Залізному Престолі.
Нарешті господар Жахокрому підібгав вуста і відповів:
— То ви втратили руку.
— Та ні, — відповів Хайме, — осьде вона, на шиї висить.
Руз Болтон простягнув правицю, розірвав ремінця і кинув руку Хапові.
— Приберіть оце. Гидке видовисько.
— Я надіфлю її його вельмовному батькові. Хай платить фто
