Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан

Неподалік на ґанку за карточним столом сиділо двоє чоловіків. Русява дівчина, яка годувала мене з ложечки пудингом, що пахнув попкорном, стояла поруч, обіпершись об поручні.

Чоловік, що сидів обличчям до мене, був невисоким, але огрядним. Він мав червоний ніс, великі прозорі очі й хвилясте волосся, причому таке чорне, що воно навіть здавалося трохи фіолетовим. Він був схожий на маленького янгола, як їх малюють на картинах. Як їх називають… кверуфімами? Ні, херувимами. Так правильніше. Він скидався на херувима, який дожив до середнього віку десь у маленькому містечку. На ньому була гавайська сорочка з тигровим малюнком, і він виглядав би цілком доречно на якому-небудь вечорі покеру в компанії Гейбових приятелів, хоч у мене склалося враження, що цей хлопець куди крутіший за мого вітчима.

— Це містер Д., — прошепотів Гровер. — Він директор табору. Тож будь із ним ввічливим. Дівчину звати Аннабет Чейз. Вона просто живе в таборі, але пробула тут довше за всіх. А з Хіроном ти вже знайомий…

Він вказав на чоловіка, що сидів навпроти містера Д., спиною до мене.

Перше, що впало мені в око, — чоловік сидів у інвалідному візку. Потім я упізнав твідовий піджак, ріденьке каштанове волосся, миршаву борідку.

— Містере Бранер! — вигукнув я.

Учитель із латини озирнувся й з посмішкою глянув на мене. Очі його блищали тим самим пустотливим блиском, як у ті хвилини, коли він влаштовував усьому класу чергове опитування, і нікому вище за четвірку не ставив.

— Ось і добре, Персі, — сказав він. — Тепер нас якраз четверо, щоб зіграти партію в безик.

Він запропонував мені крісло праворуч від містера Д., який подивився на мене важким поглядом і тяжко зітхнув.

— Дякую, — відповів я, відсунувшись від нього подалі, оскільки, спілкуючись із Гейбом, чітко навчився визначати, хто з дорослих любить випити, а хто — ні.

Якщо містер Д. був непитущим, то я, вибачте, сатир.

— Аннабет! — гукнув містер Бранер русяву дівчину. Та підійшла, і вчитель нас познайомив. — Ця молода леді виходила тебе, Персі, й поставила на ноги. Аннабет, люба, чому б тобі не піти перевірити, чи приготували ліжко для Персі? Поки поселимо його в будиночку номер одинадцять.

— Звичайно, Хіроне, — озвалась Аннабет.

Вона була моєю ровесницею, може, трохи вищою і більш атлетичної статури. З чудовою засмагою і хвилястим русявим волоссям — як на мене, вона виглядала б типовим каліфорнійським дівчиськом, якби цей образ не руйнували її очі. Вони були дивовижні, темно-сірі, як грозові хмари, гарні, але такі, від яких ставало трохи боязко, так ніби ця дівчина обмірковувала, як краще втягти мене в бійку.

Аннабет кинула погляд на ріг Мінотавра у моїй руці, потім знову поглянула на мене. Я гадав, що вона скаже щось на кшталт «Ти вбив Мінотавра!», або «Який ти безстрашний!», або ще щось подібне.

Але дівчисько бовкнуло:

— А в тебе, коли ти спиш, тече слина!

Після чого вона стрімко кинулась вниз галявиною, її русяве волосся розвивалося за вітром.

— Отже, ви тут працюєте, містере Бранер? — спитав я, намагаючись якомога швидше змінити тему.

— Я не містер Бранер, — відповів мій колишній учитель. — Скоріше, це був мій псевдонім. Можеш називати мене Хірон.

— Добре. — Остаточно зніяковівши, я подивився на директора. — А містер Д…це також щось означає?

Містер Д. припинив тасувати карти. Він глянув на мене так, ніби я щойно голосно зригнув.

— Молодий чоловіче, імена могутні. Не треба вживати їх всує.

— Так, звичайно. Вибачте.

— Мушу сказати, Персі, — втрутився Хірон-Бранер, — я радий бачити тебе живим. Минуло вже чимало часу відтоді, як мене повідомили про одного потенційного мешканця нашого табору. Не хотілося б вважати, що я даремно витратив свій час.

— Вас повідомили?

— Я цілий рік пробув у Йєнсі, щоб підготувати тебе. Звичайно, ми маємо сатирів у більшості шкіл, де вони ведуть спостереження. Але Гровер попередив мене одразу після зустрічі з тобою. Я переконав іншого латиніста… ну, скажімо, взяти відпустку.

Я спробував згадати початок навчального року. Це видавалося надто далеким минулим, але все одно я нібито пригадав, що першого тижня в Йєнсі у нас був інший латиніст. По тому він без будь-яких пояснень щез, і наш клас прийняв містер Бранер.

— То ви приїхали в Йєнсі лише заради того, щоб навчати мене?

Хірон кивнув.

— Якщо чесно, то спочатку я не був упевнений щодо тебе. Ми зв’язалися з твоєю мамою, пояснивши їй, що будемо дбати про тебе, аж поки ти будеш готовий для Табору напівкровок. Але тобі треба було багато чого навчитися. Утім, якщо вже ти потрапив сюди живим, то, значить, пройшов перше випробування.

— Гровере, — нетерпляче спитав містер Д., — то ти граєш, чи як?

— Так, сер!

Гровер, тремтячи, всівся у четверте крісло, хоч я ніяк не міг зрозуміти, чому він так боїться цього приземкуватого товстуна у гавайській сорочці.

— Ти знаєш, як грати у безик? — підозріло скосив на мене очі містер Д.

— Боюсь, що ні.

— Боюсь, що ні, сер, — виправив він мене.

— Сер, — повторив я.

— Гаразд, — сказав містер Д., — відтак, знай, що разом із гладіаторськими боями це одна з найвидатніших ігор, вигаданих людьми. Я сподівався, що всі цивілізовані молодики знають її правила.

— Упевнений, що він скоро навчиться, — втрутився Хірон.

— Будь ласка, — попросив я, — поясніть мені, що це за місце? І що я тут роблю? Містере Бр… Хіроне, навіщо ви приїхали в Йєнсі? Тільки заради того, щоб навчати мене?

— Я його теж про це запитував, — пхикнув містер Д.

Директор табору роздав карти. Гровер здригався щоразу, як карта ляскала об стіл.

Хірон дружньо посміхнувся мені, як зазвичай робив це на уроках з латини, ніби для того, аби я зрозумів, що незалежно від рівня підготовки я його перший учень. Він чекав від мене правильної відповіді.

— Персі, твоя мати нічого тобі не розповідала? — спитав він.

— Вона сказала… — Я згадав, з яким сумом мама дивилася на море. — Вона сказала, що боїться відправляти мене сюди, хоч батько бажав цього. Вона сказала, що в разі, якщо я потраплю сюди, то, скоріш за все, не зможу вибратись. А їй хотілося, щоб я був поруч із нею.

— Типовий випадок, — підсумував містер Д. — Ось чому їх убивають. То ви виголошуєте масть, юначе?

— А як?

Він роздратовано пояснив, як виголошувати масть у безику, тож я так і зробив.

— Боюсь, надто багато доведеться розповідати, — зітхнув Хірон. — І нашого звичного ознайомчого фільму, мабуть, буде замало.

— Ознайомчого фільму? — перепитав я.

— Ні. — Хірон прийняв рішення. — Слухай, Персі. Тобі відомо,