Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан
Я втупився в решту гравців.
Я чекав, що хтось із них голосно вигукне: «Ні!» Замість цього містер Д. загорлав:
— У мене королівський мар’яж! Взятка! Взятка!
Він забурмотів, підраховуючи свої очки.
— Містере Д., — боязко спитався Гровер, — якщо ви не будете їсти свою бляшанку з-під дієтичної коли, то можна я візьму її?
— Що? Так, бери, не соромся.
Відкусивши добрячий шматок від порожньої алюмінієвої бляшанки, Гровер став сумно жувати його.
— Стривайте, — сказав я Хірону, — адже ви самі пояснювали мені, що таке Бог.
— Що ж, — плямкнув губами Хірон, — так, Бог — це заголовна літера. Бог… Але не будемо занурюватись у метафізику.
— У метафізику? Але ви казали про…
— Ну так, про богів у множині. Величні істоти, що контролюють сили природи і людські зусилля. Безсмертні боги Олімпу. Вони нижчі за рангом.
— Нижчі?
— Саме так. Боги, про яких ми говорили на уроках із латини.
— Зевс, — сказав я. — Гера, Аполлон. Ви про них?
І знову в безхмарному небі десь далеко пролунав грім.
— Слухайте, юначе, — вирік містер Д., — на вашому місці я справді не став би розкидатися цими іменами.
— Але ж усе це вигадка, — заперечив я. — Це міфи, які створили, щоб пояснити блискавку, пори року та всяке таке інше. Це те, в що люди вірили, поки не з’явилася наука.
— Наука! — знущально всміхнувся містер Д. — А ось скажи-но мені, Персей Джексон… — Я здригнувся, тому що він назвав моє справжнє ім’я, про яке я ніколи нікому не розповідав, — …що люди будуть думати про твою «науку» через дві тисячі років? Га? Назвуть її примітивною, чи не так? Саме так, певен. О, як я люблю смертних — у них геть відсутнє відчуття перспективи.
Вони вважають, що так далеко-о-о просунулись у всьому… Чи це так, Хіроне? Подивися на цього хлопчика й скажи мені.
Мені не дуже подобався містер Д., але було щось таке дивне в тому, як він назвав мене «смертним», ніби сам ним не був. Цього вистачило, щоб у мене пересохло в горлянці, та для розуміння того, чому Гровер так уважно стежить за своїми картами, жує бляшанку з-під коли й тримає рота на замку.
— Персі, — сказав Хірон, — ти як сам собі хочеш, але безсмертний наразі означає саме без-смертний. Ти хоч на мить можеш уявити собі, що ніколи не помреш? Ніколи не щезнеш? А будеш існувати вічно, такий, який ти є?
Я хотів було відбутися відмовкою, сказавши, що це чудова думка, але щось в голосі Хірона змусило мене засумніватися в доречності моїх слів.
— Ви маєте на увазі, що це важливо: вірять в них люди чи ні? — спитав я.
— Саме так, — погодився Хірон. — Якби ти був богом, то чи сподобалося тобі, що тебе називають міфом, старою легендою, яка пояснює походження блискавки? А якщо я скажу тобі, Персею Джексоне, що коли-небудь люди назвуть міфом тебе, — міфом, що пояснює, як маленькі хлопчики переживають втрату своїх матерів?
Серце важко закалатало у мене в грудях. Хірон чомусь намагався розізлити мене, але я вирішив не піддаватися.
— Мені б сподобалось, — відповів я. — От лишень я не вірю в богів.
— Ох, краще б ти повірив, — пробурмотів містер Д., — поки один із них не спопелив тебе.
— Б-б-будь ласка, сер, — затинаючись, сказав Гровер. — Просто він нещодавно втратив матір, і досі не оговтається.
— Ще чого не вистачало, — пробурчав містер Д., розігруючи карту. — Мало мені того, що маю займатися цією жалюгідною працею, так ще доводиться панькатися з хлопчиськами, які навіть не вірять!
Він махнув рукою, і на столі з’явився келих, ніби сонячне світло, що спустилося на мить, виткало скло з повітряних ниток. Келих сам собою наповнився червоним вином.
У мене щелепа відвисла, проте Хірон ніби нічого й не помітив.
— Містере Д., — попередив він, — подумайте про дієту.
Містер Д. з удаваним подивом подивився на вино.
— Боже. — Він поглянув у небеса й заволав. — Стара звичка! Пробач!
І знову пролунав грім.
Містер Д. знову змахнув рукою, і замість келиха на столі з’явилася нова бляшанка з дієтичною колою. Містер Д. гірко зітхнув, відкрив бляшанку і повернувся до гри.
Хірон підморгнув мені.
— Якось містер Д. образив свого батька, закрутивши інтрижку з лісовою німфою, яка виявилася великою розпусницею.
— Лісовою німфою, — тупо повторив я, втупившись у бляшанку з колою так, ніби вона потрапила сюди з космосу.
— Саме так, — визнав містер Д. — Батько любив мене карати. Першого разу він виголосив «сухий закон». Жахливо! Страшні десять років! Другого разу… ну, вона справді була гарненька, тож я не міг втриматись… другого разу він послав мене сюди. На Пагорб напівкровок. До літнього табору для таких хлопчаків, як ти. «Покажи добрий приклад, — сказав він мені. — Попрацюй з молоддю замість того, щоб погано на неї впливати». Ха! Яка несправедливість.
У містера Д. раптом зробився ображений вигляд, ніби у шестирічної дитини.
— Отже… — затинаючись, пробелькотів я, — ваш батько…
— Di immortalеs[3], Хіроне, — зітхнув містер Д., — я гадав, ти навчив цього хлопчика основ. Звісно, мій батько — Зевс.
Я спробував швидко пригадати з грецької міфології всі відомі мені імена на «Д». Вино. Яскрава сорочка. Сатири, які, здавалося, всі працюють саме тут. Плазування Гровера, ніби містер Д. був його господарем.
— Ви Діоніс, — видихнув я. — Бог вина.
Містер Д. вирячив очі.
— Як вони висловлюються сьогодні, Гровере? Ну, коли випивають? Невже навіть діти кажуть: «Добре пішла»?!
— Т-так, містере Д.
— Тоді «добре пішла», Персі Джексон. А може, ти вирішив, що я Афродіта?
— То ви — бог?
— Так, дитинко.
— Бог… Ви…
Він пильно глянув на мене, і я помітив недобрий вогник в його очах, який свідчив про те, що цей маленький примхливий товстун виказав мені лише дещицю свого справжнього єства. У мене перед очима з’явилися картини, в яких виноградна лоза душила тих, хто не вірив у бога виноробства, і матроси, які голосно волали, бачачи, як їхні руки перетворюються на плавці, а обличчя видовжуються на кшталт дельфінячих морд. Я зрозумів, що коли й далі буду його дратувати, містер Д. зробить зі мною щось набагато страшніше. Скажімо, заразить мій мозок хворобою, через що залишок життя мені доведеться провести у гамівній сорочці у божевільні.
— Хочеш
