Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан

— Ні. Ні, сер.

Вогник в його очах згас. Містер Д. повернувся до карт.

— Сподіваюсь, я виграв.

— Не зовсім, містере Д., — заперечив Хірон. Він виклав перед собою «стріт», підрахував очки й сказав: — Гра моя.

Я вирішив, що містер Д. знищить Хірона просто на місці, в інвалідному візку, але той просто засопів, ніби звик програвати латиністу. Він підвівся. Гровер також скочив.

— Щось я стомився, — виголосив містер Д. — Треба було подрімати перед вечірніми співами. Але спочатку, Гровере, нам треба поговорити ще раз про твоє, м’яко кажучи, незадовільно виконане завдання.

— Т-так, сер. — Обличчя Гровера вкрилося крапельками поту.

— Будиночок номер одинадцять, Персі Джексон. І стежте за своїми манерами.

Він рушив до будинку. Гровер поплентався за ним слідом — на нього було жалко дивитися.

— Із Гровером усе буде гаразд? — спитав я Хірона.

Хірон кивнув, хоч вигляд мав стурбований.

— Старий Діоніс насправді не божевільний. Просто йому остогидла ця робота. Його «опустили», як, мабуть, сказав би ти, і він не може чекати ще століття, щоб повернутися на Олімп.

— Гора Олімп, — промимрив я. — Адже ви казали мені, що таке місце насправді існує?

— Так, у Греції є гора Олімп. І саме там мешкають боги, себто це точка, де скупчуються їхні сили, що справді існували на горі Олімп. Гора і зараз називається Олімп із поваги до минувшини, але чертог переміщується, Персі, так само, як пересуваються боги.

— Ви маєте на увазі, що грецькі боги тут? В… Америці?

— Ну звичайно. Боги переміщються разом із серцем західного світу.

— Разом із чим?

— Не гальмуй, Персі. З тим, що ви називаєте «західною цивілізацією». Ти гадаєш, це абстрактне поняття? Ні, це жива сила. Колективна свідомість, що яскраво палає протягом тисячоліть. Вогонь спалахнув у Греції. Потім, як тобі відомо, оскільки ти слухав мій курс, серце вогню перемістилося до Риму, а слідом за ним також і боги. О, можливо їм давали інші імена — так, Зевса називали Юпітером, Афродіту — Венерою, і так далі — але могутність, як і самі боги, залишалася незмінною.

— А потім вони померли.

— Померли? Ні. Хіба Захід помер? Боги просто на якийсь час переміщувалися до Німеччини, Франції, Іспанії. Там, де полум’я палало найяскравіше, — там були і боги. Кілька століть вони пробули в Англії. Тобі варто лише подивитися на архітектуру. Люди не забувають богів. На кожному місці, де вони владарювали останні три тисячі років, ти можеш побачити їх на картинах, у мармурі, на порталах головних будівель. І звичайно, Персі, зараз вони у Сполучених Штатах. Поглянь на ваш символ — це орел Зевса; подивись на статую Прометея у Рокфеллерівському центрі, на грецькі фасади ваших урядових будинків у Вашингтоні. Назви-но мені хоч одне американське місто, де олімпійці не були б представлені у найрізноманітніших місцях. Хоч як тобі це не подобається — до речі, повір, що багато хто не був у захваті вже від Риму, — серце вогню нині в Америці. Це велична західна держава. Через це Олімп тут. І ми також.

Усе це було для мене занадто, особливо те, що Хірон нібито й мене зарахував до них, наче я належав до якогось там клубу.

— Хто ви, Хіроне? І хто… хто я?

Хірон посміхнувся. Він змінив позу, ніби збирався підвестись зі свого крісла, але я знав, що це неможливо. Вся його нижня частина була паралізована.

— Хто ти? — задумливо пробурмотів він. — Це питання, на яке всі ми хочемо отримати відповідь, хіба не так? А поки ми пропонуємо тобі ліжко в одинадцятому будиночку. Там ти зустрінеш нових друзів. І ти матимеш купу часу, щоб підготуватися до завтрашніх занять. Крім цього, ввечері біля багаття відбудеться традиційне частування з маршмелоу[4] та сандвічами з шоколаду й крекерів, а я просто обожнюю шоколад.

Промовивши це, Хірон почав підводитись зі свого візка. Але було щось дивне в тому, як він це робив. Ковдра, що вкривала його ноги, впала, але самі ноги не рухались. Тіло видовжувалось, виростаючи від пояса. Спершу я подумав, що на ньому дуже довга біла оксамитова спідня сорочка, але Хірон все продовжував підводитись, стаючи вищим за будь-яку людину, і я зрозумів, що оксамитова білизна ніяка не білизна. Це був торс тварини, м’язистий і жилавий, вкритий жорсткою білою шерстю. А інвалідний візок виявився зовсім не візком. Це було щось на кшталт контейнера, величезної скрині на колесах, і тут, мабуть, було задіяне якесь чаклунство, тому що вона не могла вмістити Хірона. Несподівано з’явилася довга вузлувата нога з великим відполірованим копитом. Потім друге, після того стегна, і скриня спорожніла — металева шкаралупа з приробленими до неї муляжами людських ніг.

Я втупився в коня, що з’явився з інвалідного візка: переді мною стояв великий білий жеребець. Але замість шиї у нього був торс мого вчителя з латини, що м’яко переходив у кінський тулуб.

— Яке полегшення! — мовив кентавр. — Мене засадили туди так давно, що шерсть над копитами геть залежалась. Отже, вперед, Персі Джексон. Час познайомитися з іншими мешканцями табору.

Глава шоста

Я СТАЮ ВЕРХОВНИМ ПОВЕЛИТЕЛЕМ ТУАЛЕТУ

Щойно я змирився з тим фактом, що мій учитель із латини — кінь, ми з ним чудово прогулялися, хоч я весь час дбав про те, щоб не йти позаду нього. Кілька разів мені довелося виконувати роль прибиральника — з тих, що чистять вулиці напередодні Дня подяки — і, хоч як не шкода, я не міг покластися на нижню кінську половину Хірона так само, як покладався на його людську частину.

Ми пройшли повз волейбольний майданчик. Там підстрибували й розминалися декілька мешканців табору. Один вказав на ріг Мінотавра, який я досі тримав у руці. Другий сказав: «Це він».

Більшість хлопців виглядали старшими за мене. Їхні друзі-сатири були крупніші за Гровера, і геть усі красувалися в помаранчевих футболках із написом «Табір напівкровок» — це єдине, що приховувало їхні кошлаті стегна. Звісно, я не надто сором’язливий, але погляди, які вони кидали на мене, змушували мене ніяковіти. Виникало відчуття, ніби вони чекають, що я ось-ось зроблю сальто або вшкварю що-небудь інше.

Я озирнувся на будинок. Він виявився набагато більшим, аніж я гадав: чотириповерховий, небесно-блакитний із білим оздобленням, він нагадував поважний приморський будинок відпочинку. Я розглядав бронзовий флюгер у вигляді орла, коли щось привернуло мою увагу — тінь, що майнула у верхньому вікні класичного фронтону. Хтось лише на мить відсунув завісу, але у мене виникло стійке відчуття, що за мною