Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

Незважаючи на крики і зойки жаху, що доносилися з натовпу, незважаючи на моторошні завивання примар у Келен в голові несподівано прояснилося. Вона ніби відсторонилася. У крижаний спокій і внутрішню тишу. Тишу того, що вона готувалася зробити.

В цю мить, що здалося Келен вічністю, вона побачила в очах Тоффалара страх, усвідомлення своєї долі. Вона прочитала в очах старого обурення, неприйняття такого кінця. Його м'язи напружилися, руки повільно, болісно повільно стали підніматися до горла.

Але у Тоффалара вже не було шансів. Тепер господинею становища стала Келен. Час належав їй. І сила уже належала їй. Келен не відчувала ні жалю, ні каяття. Вона була спокійна.

Як і незліченну кількість разів, озброєна спокоєм Мати-сповідниця звільнила свою силу. І сила обрушилася на Тоффалара.

Беззвучний грім струсонув повітря. Вода в калюжах затремтіла, на всі боки полетіли брудні краплі. В очах Тоффалара запалилося безумство, по обличчю пробігла судома. Щелепа безвольно впала.

— Пані, — з благоговінням прошепотів він.

Лють спотворила спокійне обличчя сповідниці Келен. Вона шпурнула Тоффалара в кільце тіней, що оточували Річарда і Сіддіна. Безглуздо змахнувши руками, старий повалився на примар, страшно закричав і впав в бруд. Його тіло пробило в кільці привидів ледь помітний пролом. Келен без коливань кинулася вперед і встигла проскочити між примарами, поки їх хоровод знову не зімкнувся.

Вона підбігла до Сіддіна.

— Швидше! — Крикнув Річард.

Сіддін не бачив її. Обличчя його було звернено до тіней, рот відкритий. Келен намагалася вирвати камінь з маленького кулачка, але пальці дитини звела судома. Тоді вона вихопила з іншої руки Сіддіна мішечок. Тримаючи лівою рукою мішечок і зап'ястя хлопчика, правою вона почала розтискати по одному маленькі пальчики, що вп'ялися в камінь. Келен благала Сіддіна відпустити камінь, але той нічого не чув. Кров текла по долоні, змішувалася з дощем, і пальці ставали слизькими.

До її лиця потягнулася примарна рука. Келен відскочила. Перед її носом майнув меч, відсікаючи простягнуту руку. Крик примари злився зі стогонами інших. Сіддін застиглим поглядом дивився на тіні, м'язи його задубіли. Річард стояв над Келен і Сіддіном, розмахуючи мечем, відмахуючись від примар. Відступати було нікуди. Здавалося, в усьому світі залишилися тільки вони троє. Пальці Сіддіна ніяк не хотіли розтискатися. Зціпивши зуби. Келен з зусиллям, що завдало їй нестерпного болю, вирвала нічний камінь з руки хлопчика. Забруднений кров'ю і брудом камінь вислизнув у неї з пальців і плюхнувся в калюжу біля коліна. Келен миттєво накрила його рукою, схопила разом з пригорщею бруду, кинула в мішечок і ривком затягла зав'язку. Задихаючись, вона озирнулась.

Тіні зупинилися. Келен чула, як важко дихає Річард, невпинно борючись з примарами. Повільно, дуже повільно тіні рушили назад, ніби збиті з пантелику. Потім вони стали розчинятися в повітрі, повертаючись в підземний світ, з якого прийшли. Ще мить — і тіні зникли. Тіло Тоффалара валялося в грязюці. Навколо була порожнеча.

По обличчю Келен стікали краплі дощу. Вона взяла Сіддіна на руки і міцно притиснула до себе. Дитина заплакала. Річард в знемозі закрив очі, опустив голову і впав на коліна. Він важко й уривчасто дихав.

— Келен, — прошепотів Сіддін, — вони звали мене.

— Я знаю, — шепнула вона на вухо хлопчикові і поцілувала його. — Все позаду. Ти сміливий. Справжній мисливець.

Сіддін обійняв Келен, і вона знову притиснула його до грудей. Її бив озноб. Вони з Річардом ледь не втратили життя, рятуючи цю дитину. Не говорила вона, що саме цього повинен уникати Шукач? І все ж обидва, не замислюючись, пішли на ризик. Вони не могли інакше. І притиснутий до неї Сіддін був найкращою нагородою за їх вчинок. Річард все ще тримав обома руками меч. Кінець мечаа занурився в бруд. Келен нахилилася і поклала руку йому на плече.

Річард здригнувся від несподіванки, меч метнувся в сторону Келен, зупинившись в кількох дюймах від її лиця. Келен відстрибнула. Очі Річарда палали гнівом.

— Річард, — з подивом промовила вона, — це я. Все скінчено. Я не хотіла лякати тебе.

Він розслабився і повалився в бруд.

— Пробач, — насилу вичавив він, не в силах перевести подих. — Коли ти до мене доторкнулася…. Здається, я подумав, що це тінь.

Раптово їх оточили якісь ноги. Келен підняла голову. Птахолов. Савідлін. Везелен. Везелен голосно схлипувала. Келен встала і протягнула їй сина. Та передала малюка чоловікові і обняла Келен, вкриваючи її поцілунками.

— Спасибі, Мати-сповідниця, спасибі, що врятувала мого хлопчика, — повторювала вона. — Спасибі, Келен, спасибі.

— Знаю, знаю, — відповіла Келен, — тепер все позаду.

Везелен обернулася і, плачучи, взяла на руки Сіддіна. Келен подивилася на Тоффалара. Старий був мертвий. Вона в знемозі опустилася прямо в бруд і обхопила руками коліна.

Келен опустила голову і, забувшись, зайшлася в риданнях. Не через те, що вона вбила Тоффалара. Через те, що забарилася. Це мало не коштувало їй життя. Мало не коштувало життя Річарду і Сіддіну. Мало не коштувало життя всім. Вона майже принесла Ралу перемогу. А все тому, що не хотіла, щоб Річард це бачив. Це була найбільша дурість, яку їй коли-небудь доводилося здійснювати. Звичайно, не рахуючи того, що вона до цього часу не відкрила Річарду правду. Обурюючись на себе, Келен продовжувала коротко схлипувати.

Чиясь долоня торкнулася її лівої руки і змусила піднятися. Птахолов. Келен закусила тремтячі губи, намагаючись стримати ридання. Вона не могла дозволити, щоб ці люди стали свідками її слабкості. Вона — Сповідниця.

— Відмінна битва, Мати-сповідниця, — сказав Птахолов, приймаючи з рук мисливця клапоть тканини. Птахолов зайнявся її раною.

Келен підняла голову.

— Дякую тобі, поважний старійшина.

— Поріз доведеться зашити. Цим займеться найкраща цілителька села.

Келен стояла в заціпенінні. Птахолов продовжував роботу. Від його доторків по руці пробігали спалахи болю. Він подивився вниз, на Річарда, який, здавалося, був щасливий просто лежати в багнюці, ніби це сама м'яка постіль на світі.

Птахолов підняв брову