Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд
Келен згадала тих, кого знала. Тих, хто вже помер. Вони були невинні ні в чому. Вони намагалися зупинити Даркена Рала. Денні, всі сповідниці, чарівники, Мерехтлива в ночі, а може бути, ще й Зедд, і Чейз.
Вона зрозуміла.
Річард не вирішував, чи може він вбити їх чи ні. Він вирішував, чи може він ризикнути і зберегти їм життя. Чи може він покластися на них у своєму поєдинку з Ралом Даркеном?
Чи може довірити їм своє життя? А може він повинен зібрати нову раду старійшин, яка дійсно буде сприяти його успіху?
Якщо він не до кінця впевнений у тому, що ці люди правильно вкажуть, де прихована шкатулка, він повинен убити їх і вибрати тих, які будуть на його стороні. Зупинити Рала. Перш за все — зупинити Рала. Цих людей треба позбавити життя, якщо існує хоч найменший шанс, що вони поставлять під загрозу успіх справи. Келен знала, що Річард чинить правильно. Вона зробила б те ж саме. Шукач повинен зробити це.
Вона дивилася на Річарда, який підносився над старійшинами. Дощ припинився. За його лицю бігли струмочки поту. Келен згадала про той біль, який йому довелося випробувати, коли він убив останнього з Кводу. Вона відчула, як в ньому наростає гнів, і сподівалася, що сила гніву захистить його цього разу.
Келен розуміла, чого боїться Шукач. Це не гра. Він уже прийняв рішення. Тепер він поринув у себе, занурився в магію. Якби хтось спробував його зупинити, Річард убив би цю людину.
Клинок застиг в повітрі. Річард закинув голову і заплющив очі. Його била дрож. П'ятеро старійшин нерухомо стояли перед Шукачем на колінах.
Келен пам'ятала ту людину, яку вбив Річард. Пам'ятала, як меч обрушився на його голову. Пам'ятала кров. Річард вбив, захищаючи її від прямої загрози. Вбити або бути вбитим, неважливо, загрожувало це йому чи їй.
Але зараз пряма загроза була відсутня. Це зовсім інша справа. Зовсім інша. Це кара. І Річард одночасно грав роль судді і ката.
Меч опустився. Річард глянув на старійшин, стиснув клинок лівою рукою і повільно провів долонею по відточенному лезу. Перевернувши клинок, він змочив меч своєю кров'ю. Кров закапала з вістря.
Келен кинула швидкий погляд на всі боки. Люди Племені Тіни стояли як зачаровані, захоплені смертельною драмою, що розігрувалася на їх очах. Не бажаючи дивитися і не в силах відвести погляду. Ніхто не вимовив ні слова. Ніхто не ворухнувся. Навіть не моргнув.
Всі стежили за тим, як Річард знову підняв меч і торкнувся ним свого чола.
— Меч, будь сьогодні істинним, — прошепотів він.
Його ліва рука блищала від крові. Келен бачила, як його трясе від прагнення вбити. Сталь клинка яскраво блищала. Шукач опустив очі на старійшин.
— Подивися на мене, — звелів він Калдусу. Старійшина не ворушився. — Дивись, — гаркнув Річард. — Дивись мені в очі! — Калдус не ворушився.
— Річард, — сказала Келен. Він у сказі глянув на неї. Очі дивилися з іншого світу. У них бушувала магія. Келен намагалася говорити рівно, не даючи волі почуттям. — Він не розуміє тебе.
— Тоді переведи йому!
— Калдус, — він подивився на її безпристрасне обличчя, — Шукач хоче, щоб ти подивився йому в очі.
Старий не відповів, а просто подивився на Річарда.
Коли клинок майнув у повітрі, Річард судорожно зітхнув. Келен дивилася на вістря меча. Деякі відвернулися, інші прикрили очі своїм дітям. Келен затамувала подих і трохи відсунулася, бажаючи уникнути дощу з плоті і крові.
Шукач з криком опустив Меч Істини. Клинок просвистів у повітрі. Натовп ахнув.
Меч завмер в дюймі від тіла Калдуса. Так само, як тоді, першого разу, коли Зедд велів Річарду зрубати дерево.
Мить, що здалося вічністю, Річард стояв нерухомо, його м'язи напружилися, ніби викувані зі сталі. Потім він розслабився і відвів від Калдуса меч, відвів від нього свої палаючий погляд.
Його очі застигли. Він запитав Келен:
— Як на їхній мові сказати «Я повертаю тобі життя і честь»? — Вона тихо відповіла. — Калдус, Сирин, Арбрін, Брегіндерін, Хажанлет, — голосно оголосив він, щоб усі могли його чути, — я повертаю вам життя і честь.
Пройшло коротке мовчання, після якого люди Племені Тіни вибухнули криками. Річард сховав клинок у піхви і допоміг старійшинам встати на ноги. Бліді, вони слабо посміхалися, зраділі подібному результатові, але не відчуваючи себе ні на йоту впевненіше. Старійшини повернулись до Птахолова.
— Ми одностайно просимо тебе, о вельмишановний із старійшин. Що ти скажеш?
Птахолов стояв, склавши руки на грудях. Він перевів погляд зі старійшин на Річарда і Келен. В його очах світилося напруга від тільки що пережитого випробування. Опустивши руки, він підійшов до Річарда. Шукач здавався виснаженим і вичавленим. Птахолов обійняв Річарда і Келен за плечі, немов вітаючи їх з виявленою хоробрістю, а потім по черзі обняв усіх старших, підтверджуючи, що все закінчилося благополучно. Потім повернувся і пішов геть, запрошуючи слідувати за собою. Келен і Річард рушили слідом, Савідлін та інші старійшини — за ними. Справжній королівський ескорт.
— Річард, — тихо запитала вона, — ти знав, що меч зупиниться?
Дивлячись прямо перед собою, він глибоко зітхнув і відповів:
— Ні.
Келен так і думала. Вона намагалася уявити собі, що він тепер почуває. Навіть якщо він і не покарав старійшин, то готувався до цього, чекав цього. І хоча йому не доведеться жити з цим вчинком, він повинен буде жити з цим наміром.
Келен думала, чи правильно він вчинив, давши їм життя. Вона знала, що зробила б на його місці: вона не проявила б милосердя. Занадто багато чого поставлено на карту. Але ж вона побачила набагато більше, ніж він. Може, занадто багато. Не можна кожен
