Примхлива мрія - Agrafena

– А якщо я вирішу не їхати з тобою?

– Тоді мені доведеться знайти дуже вагому причину, чому я не виконав наказ Верховного.

– Я так і знала, що все не може бути настільки ідеально, щоб тривати вічно, – сказала я, сумно дивлячись на водну гладь. Мені було шкода залишати цей прекрасний помаранчевий світ. Але якщо треба – значить, треба. Що ж поробиш? Доведеться супроводжувати чоловіка до його начальства.

Але як же цього не хочеться...

Проте через годину ми вже зібрали речі, ретельно прибрали за собою все, щоб не залишилося жодної смітинки чи порожнього пакетика. Заповідна планета має залишитися такою самою, як і до нашого приїзду – це правило.

Я ще раз окинула поглядом величний краєвид і попрямувала до порталу.

Коли ми вже вдома йшли по доріжці від порталу до вхідних дверей, я зрозуміла, що почала звикати до переміщень в інші світи. Цікаво, чи буду я так само спокійно почуватися, коли доведеться скористатися пекельним метро?

– Паш, – гукнула я притихлого чоловіка.

– Так?

– А чи можемо ми переміститися звідси одразу до будинку Верховного?

– Так, – відповів Павло, пропускаючи мене у двері, – але ми цього робити не будемо.

– Чому? – здивувалася я.

– Це дозволено лише в екстрених випадках. Якщо немає особливої потреби, переміщення відбувається лише за периметр житлових районів. Наші портали налаштовані так для безпеки. На випадок непередбачених ситуацій.

– Наприклад?

– Наприклад, якщо хтось чужий вирішить скористатися порталом. Нас тут не так багато, і є ризик, що пристрій захоплять сторонні.

– Ось як? – Задумливо сказала. – Я про це навіть не думала.

Ні в коридорі, ні у вітальні ніхто нам не зустрівся, і ми попрямували до себе.

Поки Пашка розкладав наші сумки по стільцях, я взяла з тумбочки свій телефон. Ну, звісно, вимкнений! У метушні зборів я забула поставити його на зарядку.

Мої рідні, певно, зовсім загубили  мене. Дзвонити і попереджати перед від'їздом не стала, було ще дуже рано, коли ми з чоловіком вирушили на Грінкель.

Під'єднала зарядний пристрій, увімкнула телефон, і одразу ж з'явилися неприйняті повідомлення: два від тата, два від Оксани (потім Оксана, мабуть, зателефонувала моїй свекрусі, щоб дізнатися, чому я не відповідаю). Жодного дзвінка від матері, що не дивно. Але, що дивно, жодного дзвінка від Гуторіної! І що взагалі неймовірно – дванадцять (!) дзвінків від контакту, записаного у мене як “Льолькин Мишко”.

– Слухаю, – почувся за спиною голос Павла. – Привіт, Айні, – після короткої паузи додав: – Щось сталося?

Я насторожено озирнулася. 

– Ти впевнений? Хто його бачив? Не думаю, що таке можливо. Напевно, це помилка.

Чоловік помітив, що я слухаю його розмову, і швидко попрямував до дверей.

– Віка, вибач, мені треба поговорити.

Я лише знизала плечима. Якщо потрібно, то потрібно, я не проти. Чудово розумію, що через його роботу можуть виникати різні ситуації. І ще багато чого в нашому сімейному житті мій чоловік не буде зі мною обговорювати. Тим більше мені також треба терміново розібратися зі своїми абонентами.

Впевнена, що тато та Оксана чудово знають, що ми поїхали на відпочинок, мамі взагалі байдуже, чи я вдома, а мені байдуже, що від мене хоче невірний наречений Гуторіної.

Залишається тільки Ольга. Тому я швидко набрала її номер і піднесла телефон до вуха. Гудок виклику тільки розпочався, як одразу обірвався, і в трубці прозвучав добре поставлений жіночий голос, ввічливо повідомивши: “Number is not available now, try to call back later.”

Набрала вдруге, потім втретє. Знову те саме: "Спробуйте подзвонити пізніше..."

У мене несподівано защемило серце. Я завжди була недовірливою і, якщо чогось не знаю або не розумію, відразу уявляю найгірше. Невже з Льолькою щось трапилося? Треба негайно з'ясувати, чому вона не відповідає!

Я вже розвернулася і рвонула до дверей, як мій телефон знову ожив.

– Так! – відповіла, не дивлячись на дисплей.

– Вікторія, добрий день.

– Що тобі треба? – рикнула сердито. – У твоєї фіфи слова закінчилися, а поговорити більше нема з ким?

– Віка, не лайся, – суворо промовив чоловічий голос у трубці, – мені потрібна твоя допомога.

– А нічого, що я зовсім не планую тобі допомагати?

– Але ти мусиш мені допомогти! – зменшив оберти майже чоловік Гуторіної й розгублено та якось жалібно домовив: – Ольга поїхала кудись і не відповідає на мої дзвінки.

– А я тут яким боком?

– Не може бути, щоб ти не знала, де вона. Передай Олі, що мені треба її побачити.

– Навіщо?

– Це я скажу тільки їй.

– До побачення, Михайле.

– Вікторія!!!

– Відчепися від мене. Нічого я не робитиму.

– Послухай, тільки не кидай слухавку!

– У тебе дві хвилини, щоб чітко й виразно пояснити, що тобі від мене потрібно. Для зрадника, гадаю, цього цілком достатньо.

З телефонної трубки долинув стогін:

– Ніякий я не зрадник, це непорозуміння.

– Непорозуміння з тобою на мотоциклі поїхало, а те, що зробив ти, якраз і називається зрадою.

– Чорт! – Від лютого рика я навіть голову відсмикнула від телефону. – Я просто хотів викликати ревнощі у Ольги, невже незрозуміло? Віолетта по-дружньому попередила мене, що моя наречена почала заглядатися на іншого чоловіка і запропонувала її трохи подражнити, щоб Оля приревнувала мене та забула й думати про цього качка Матвія. 

– Якого ще качка? – прошипіла я. – Льолька дивилася тільки на тебе і бачила тільки тебе. А ти, придурок...

– Віка, не ображай мене! – знову підвищив голос Мишко. – Що я міг ще подумати, якщо її подруга...

– Віолетта терпіти не може Гуторіну і зробила це тільки тому, що хотіла їй нашкодити, як шкідлива кішка. Я – її подруга, тому ти й дзвониш зараз мені, а не Віолетті.

– Віка, послухай, – я відчувала, що хлопець ледве стримується, щоб не накричати на мене. Але мені було байдуже. Його мені було анітрохи не шкода. – Давай зараз зустрінемося у кафе та поговоримо.