Примхлива мрія - Agrafena

Я на кілька секунд від здивування втратила мову.

– Ти поїдеш зі мною? – нарешті відмерла і вирішила уточнити, чи правильно зрозуміла чоловіка.

– Ні, це ти зі мною поїдеш, – незворушно поправив він.

– Ти ж сам сказав, що Верховний чекає. Теж збираєшся не послухатися наказу?

– Нічого я не збираюся, – скривився блондин, – з'їздимо до твоєї подруги, переконаєшся, що з нею все гаразд, і повернемося.

– А якщо не все гаразд? – запитала я, відчуваючи себе заздалегідь винною, якщо щось погане сталося з Ольгою, поки я з чоловіком насолоджувалася незапланованим відпочинком.

Павло уважно глянув мені у вічі.

– Тоді й вирішувати будемо. Нема чого раніше часу з розуму сходити.

Я повільно кивнула, а потім зітхнула з полегшенням і нерішуче сказала:

– Може, бути заміжньою пані не так уже й погано?

– Ти нарешті зрозуміла це? – посміхнувся чоловік і взяв зі столу ключі від своєї машини. – Підемо, не будемо втрачати часу.

Завдяки перегоновим здібностям мого чоловіка, ми дісталися до Перелісівського району майже миттєво. Я спробувала висловити своє занепокоєння щодо нашої швидкості, але у відповідь знову почула: «Не хвилюйся, я встигну звернути, якщо буде небезпека».

– Цікаво, – пробурмотіла я собі під ніс, – чи встигне зустрічний автомобіль звернути?

Пашка тільки поблажливо хмикнув і продовжив їхати на межі дозволеної швидкості.

Через п'ятнадцять хвилин ми припаркували наше сріблясте диво техніки, Феррарі, біля непримітної триповерхівки, де на другому поверсі жила родина Гуторіних.

Будинок, не дуже винятковий зовні, був побудований з червоно-сірої цегли і мав три під'їзди. Внутрішній вигляд був кращим: широкі чисті сходи, квартири зручного планування, з великими вікнами та високими стелями, що робило їх просторішими. Найприємніше в новій квартирі Ольги було те, що вона знаходилася неподалік центру міста, тож моя подруга тепер витрачала менше часу на дорогу до університету.

– Нам на другий, – сказала я, виходячи з салону машини, і попрямувала до середнього під'їзду.

Пашка теж вийшов, замкнув свою красуню і пішов за мною.

Перший поверх, другий, навіть розганятися особливо не довелося, як ми вже стояли біля дверей Ольжиної квартири.

Перший дзвінок жодного результату не дав. Тисну кнопку ще раз. Двері повільно, ніби неохоче, відчинилися.

– Доброго дня, тітко Валю, – заторохтіла я, – покличте Олю, будь ласка.

– Доброго дня, Вікусю, – м'яким грудним голосом відповіла невисока, повненька жінка, що стояла у дверях, – мені дуже шкода, але Олюшки зараз немає. Вона поїхала зі своєю шкільною подружкою кудись за місто.

– Навіщо? – неввічливо запитала, підозріло примружившись.

– Ну, – Ольжина мама зам'ялася, – бабуся подружки просила допомогти по господарству. У селі справ повно, сама розумієш.

– Розумію, а як же?

Ех, тітка Валя, тітка Валя, начебто не дівчинка вже, а брехати так і не навчилася. Очі ховає, дихання затамувала, чекаючи, щоб я скоріше забралася з її будинку.

– Ну гаразд, – згідно кивнула головою, – значить, я тут почекаю, поки вона повернеться.

Льолькина мама завмерла, дивлячись на мене, а я отримала досить відчутний ляпанець нижче спини. Спробувала ткнути ліктем нахабного мужика, який посмів це зробити, але мою руку швидко перехопили.

– Ой, вибачте, – нарешті згадала правила етикету. – Тітко Валю, познайомтеся, – відступила вбік, відкриваючи жінці вид на мого красеня-чоловіка, – це Павло, мій... е... практично чоловік. Ми скоро одружуємось. Паш, – це Валентина Володимирівна, як ти вже зрозумів, мама Ольги.

– Дуже приємно, – жінка тепер дивилася прямо на мене, – але, Віко, моя донька збиралася повернутися тільки завтра вранці.

Ага, як же! Прямо перед заняттями повертатиметься? А нам, до речі, щопонеділка на першу пару. Ох, мені ще реферат готувати! Що за невдача?

– Значить, зачекаю до завтра. Впустите мене, чи мені просто на майданчику влаштовуватися на нічліг?

Тітка Валя похитала головою:

 – Я й забула, яка ти вперта. Гаразд, – вона неохоче відступила від дверей, – заходьте. Вдома вона. Тільки бачити нікого не хоче.

– Паш, – я озирнулася і спробувала підібрати слова, щоб не образити його, але поговорити з Ольгою мені хотілося наодинці. Навряд чи вона зараз зрадіє, якщо я прийду зі своїм нареченим.

– Я приїду через пів години і чекатиму в машині, – чоловік поцілував мене в щоку і злегка вклонився Ольжиній мамі: – Усього доброго, Валентино Володимирівно.

Він розвернувся і почав спускатися сходами вниз, а я безцеремонно рвонула в "гостинно" відчинені двері.

У кімнаті Льольки панувала тиша, я без стуку, як до себе додому, впурхнула всередину.

Гуторіна-молодша сиділа на ліжку й невидющим поглядом дивилася в книжку, що лежала в неї на колінах. Мою появу у своїй спальні вона ніяк не прокоментувала, лише підвела очі, подивилася, хто увійшов, і знову байдуже їх відвела.

– Оль, привіт, – не звертаючи уваги на не особливо теплу зустріч, нахабно застрибнула на ліжко і вмостилася поруч із подругою.

– Привіт, – голос ніби неживий.

Цікаво, якщо я підвішу парочку ліхтарів Мишкові під кожне око, Ользі стане хоч трохи легше? Попередній хлопець теж кинув її заради іншої, але тоді Гуторіна переживала набагато менше. А тепер наче скам'яніла, сидить, чисто статуя. Краще б плакала, ніж ось так.

Може, варто їй сказати, хоч я не планувала цього робити, що Мишко намагається зустрітися з нею?

– Що читаєш? – цікавлюся.

– Книгу, – а що, відповідь цілком логічна.

– Як твої справи? – запитала, ніби й так не бачу по обличчю подруги її стан. Але здаватися не збираюся. – А то не змогла тобі додзвонитися. Щось із телефоном сталося?

– Мабуть, розрядився і вимкнувся. Я не перевіряла.

– Давай зараз перевіримо, – зістрибнула з ліжка і запитливо подивилася на Льольку: – Де твій мобільник?