Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Ви шукали вихід, Ірено?
— Так... А ще я шукала Анджея.
— Пошуки провалилися?
— Пошуки ще не завершилися...
Рек із сумнівом похитав головою. (Не знаю, мовляв, що ви хотіли знайти, — але от чи доведеться все це шукати далі — Провидінню видніше...)
Переслідувачі пішли і не з’являлися більше. Але це зовсім не означало, що на виході з печери втікачів не чекає засідка... Не може бути, щоб не чекала.
— Іншого виходу тут немає? — запитала вона, бажаючи позбутися неприємного почуття безвиході.
Семироль гмукнув:
— Будова цієї печери — окрема історія, Ірено... Жоден спелеолог не повірить в її існування. Це декорація, штучна споруда, на зразок садово-паркового гроту... Тут добре гратися в козаків-розбійників. От ми і «граємось».
Він відламав од найближчої стіни блідий шмат підземного гриба. Смачно, з хрускотом, надкусив (Ірена відчула, що її злегка нудить).
Рек стиснув губи. З того самого моменту, як повернувся вже добре насичений Семироль, він не вимовив ні слова. Ліхтар запалив, але губ не розтискав.
— Ви ж нікого не вбили на смерть? — запитала Ірена вкотре. Спеціально для Река.
Семироль зітхнув і закотив очі.
— Ідіот... — із почуттям сказав упир-адвокат. — Який він кретин, ваш Анджей... Йому слід було б потренуватися на морських свинках, перш ніж...
— Над морськими свинками Провидіння не владне, Яне. У них свої закони.
Стояче повітря здригнулося. Щільна хвиля його боляче вдарила в барабанні перетинки — то був далекий вибух. Затряслися стіни, полетіли зі стелі уламки та груддя, почувся глухий удар...
Ліхтар, захищений скляним ковпаком, здригнувся, але не згас.
— Ого! — сказав Семироль.
Рек мовчав.
Тиша встановилася мовби на новому рівні — десь щось осідало й осипалося, але ці звуки тільки підкреслювали холодне, як у трупарні, мовчання.
— Вони зруйнували вибухом вхід, — сказав Семироль. — Імовірно, тут устигли вигадати якусь подобу пороху...
Рек узяв Ірену за руку.
Машинально. Бажаючи підбадьорити. Семироль помітив цей жест — і блідо посміхнувся:
— Шановний безкорисливий лицарю... Візьміть, будь ласка, ліхтар і перевірте мій здогад. Гадаю, біля входу вас чекає жахливе видовище земляного завалу...
Рек скептично скривив губи.
— Розумію, — терпляче кивнув Семироль. — Ні на секунду не вважаю за можливе віддавати вам розпорядження, але подумайте самі... Я кульгавий і ледве пересуваюсь. А пані Ірену ми ж не посилатимемо назустріч можливій небезпеці, правда ж?
Напевно, в цей момент Ірена мала особливо розгублений і жалюгідний вигляд — в усякому разі, Рек, кинувши на неї довгий погляд, мовчки підвівся, взяв у одну руку ліхтар, а в іншу свою зброю, і рушив уздовж галереї. Світло в його руках виднілося все далі й далі, Рек заглиблювався в тунель, як підземний поїзд метро...
Вогник завернув за ріг. Ірена опустила голову — що ж, у темряві, можливо, навіть краще...
— Скільки часу минуло... там, звідки ми прийшли? — неголосно запитав Семироль.
Ірена напружила пам’ять — але так і не змогла зміркувати.
— Якщо вважати, що ця МОДЕЛЬ перебуває до тієї МОДЕЛІ в тимчасовому співвідношенні десять до одного... Тобто в такому ж відношенні, як попередня МОДЕЛЬ до... — вона хотіла сказати «до реальності», але запнулася.
— ...Майже чотири доби, — сухо зробив висновок Семироль. — А якщо в іншому, е-е-е, тимчасовому режимі?
Вона не відповіла.
— Зрозуміло, — Семироль зітхнув. — А коли ви здогадалися, що таке Провидіння? Ви ж давно здогадалися, правда?
Вона заговорила — спочатку відчуття було таке, ніби читала третю лекцію поспіль, причому про одне й те саме. Все давно обдумано, сказано і переказано, ловиш себе на нещадних повторах, язиком ворушити важко...
Потім вона захопилася. Заново побачила і ліс гвинтових сходів, які ведуть до Тлумачів, і «притулок для убогих», і паперовий згорток, зіпсований водою...
— ...Одна велика літера залишилася. Велика «Я». Весь текст змило... геть чисто. От, — вона силувано посміхнулась. — А ви говорили щось про сумнівні художні достоїнства...
— Серед тих оповідань, які зберігались у вас у будинку, не було «Розкаяного», — заперечив Семироль.
— Та й справді...
Тиша. Пісок перестав обсипатись, не чути було ні вітру, ні кроків, ні шелесту коріння, що пророста під землею...
— Я думав про Ніка, про Сіта, про Ельзу... Якщо я не повернуся... вони приречені.
Ірена з сумнівом знизала плечима. Їй, навпаки, здавалося, що, звільнившись від адвоката-упиря, колишні смертники заживуть розкошуючи...
— ...Їм не слід жити серед людей, ви ж розумієте. Якщо їх вирахують (а їх вирахують рано чи пізно), звинуватять мене як безчесну людину і виконають вирок. Тільки й усього...
— А як же закон про обірвану мотузку?
— Що?
— Якщо мотузка
