Страта - Марина та Сергій Дяченко

— Буде зараження, і ви помрете, — холодно сказав лицар.

— Дзуськи! — голос Семироля звучав майже весело. — У мене зараз приплив сил і всепроникний імунітет...

— І волосся блищить, — сказала Ірена пошепки. Семироль розчув.

— Так... і обличчя гладеньке. Ірено, вам усе ясно?

— Я не можу, — сказала вона ще тихіше.

Ніби у відповідь на її слова земля здригнулася, приймаючи вантаж чергової обваленої брили. Хвиля ривком подолала відстань до завалу, потягнулася лизнути Іренині черевики — але відступила, щоб незабаром повернутися знову...

— Я не можу, Яне. Без анестезії... Я одразу помру.

— Баба, — презирливо пробурмотів Семироль.

— Так, баба... І потім я не знаю, як правильно складати кістки. Я прогулювала... заняття... з надання першої допомоги... і навряд чи там нас учили... такому...

— Я зроблю, — сказав раптом Рек.

Деякий час було тихо, тільки вирувала, заливаючи нори, вода.

— Я вмію... у мене нянька була костоправка. Вона мене вчила... Але...

Рек замовк.

— Якби я не був упевнений, що витримаю це, — сказав Семироль вкрадливо, — я б не ліз із ініціативою... Тримати мене не доведеться. Ви ж це мали на увазі, доблесний лицарю? — Семироль виждав паузу. — Чи повертати здоров’я клятому упирю — неґречно по відношенню до людства?

Рек мовчав.

— От і пречудово, — Семироль сів рівніше, стягнув із плечей куртку. — Сорочечка не стерильна, ну та про імунітет я вже говорив... Ірено, тримайте ліхтар. У крайньому разі, заплющите очі — дитині ні до чого такі стреси... І жвавіше, лицарю, жвавіше! Заради Творця, видобувайте з піхов свої... інструменти!..

Сонце лежало на піску.

Сонячні плями розповзалися по траві, як розкидані деталі головоломки. За три кроки горіло багаття, і полум’я його було майже нерозрізненним серед світла, що наповнювало світ...

Ірена підвелася на лікті.

Уперше з того моменту, як у темряві напівзатопленого підземелля розверзлася коса діра, що впустила світанкове небо...

Та що там — уперше відтоді, як тріснула під лицарським ціпом не до кінця зрощена кістка Семироля...

Спогад змусив її судомно ковтнути повітря. Бідолашна дитина, бідолашний малюк — він отримує отруєну адреналіном кров, їй не можна хвилюватися, не можна, не можна...

Уперше відтоді до неї повернулася здатність бачити і думати.

Ліс. Берег. Тиша, але не глуха, печерна, а пронизана звуками тиша ясного літнього полудня... Сонце. Все просто.

Вона підповзла ближче до багаття. Лягла, гріючись одночасно у двох вогнях — сонячному і рукотворному...

Кляте Провидіння. Безжалісне, сліпе, прямолінійне, як фельдфебель...

Вона зловила на собі погляд.

Семироль лежав, незручно вивернувши голову. Із очей його нарешті зійшла паморочна каламуть; вампір-адвокат дивився на Ірену — уважно і ясно.

Вона стала навпочіпки. Підібралася ближче, плутаючись у дірявому подолі. Сіла поруч.

— Яне?

Він примружив очі — усе, мовляв, гаразд, а ви чого сполошилися?..

Ногу його було зафіксовано обабіч пласкими, ретельно підігнаними щепами.

Час спинився. Сонце висіло в плетиві крон — нерухоме та доброзичливе. Ніби око врівноваженого, ситого божества...

— Ми обійшли Провидіння, — сказала Ірена пошепки.

Прийшов од річки Рек. Кинув на траву низку якихось великих рибин. Зиркнув на Ірену, на байдужкуватого Семироля, відвернувся...

Ірена вкотре віддала належне мужності безкорисливого лицаря. Рек зробив вигляд, що Ірена, яка ожила, і опритомнілий Семироль мало його цікавлять.

  дин господар недорахувався шеляга і подумав, що це служниця взяла його... І побив її, а оскільки був напідпитку, то мало не до смерті... Наступного дня рука у нього потрапила в молотарку, і лікар відтяв руку по самісіньке плече. Трохи оклигавши, почав господар думати, як умилостивити Провидіння... і, бажаючи повернути руку, подарував свій будинок братовій удові, яка жила з дітьми злиденно під чужим дахом... І якось відкопав він на своєму полі скриню, а на дні скрині — дві золоті рукавички... і заплакав той чоловік гірко і злісно: «Сміється з мене Провидіння... Немає насмішки гіршої, ніж дарувати рукавички безрукому!..» Інший — юнак, бажав заслугувати любов прекрасної діви і, щоб полонити її серце, вкрав гроші і купив їй дорогоцінну обручку... Але діва не прийняла подарунка. Провидіння за крадіжку наслало хворобу та позбавило юнака чоловічої снаги. Тоді, бажаючи спокутувати провину, почав він робити пожертви жебракам, годувати сиріт, і ні дня його не минало без доброї справи... Провидіння було ним вдоволене і в нагороду послало любов прекрасної діви. І коли вона прийшла до нього на ложе, він заплакав гірко й безнадійно... адже діва, навіть найспокусливіша, була йому вже непотрібна. Суть же моєї розповіді така: роблячи зло, не надійся, що вдасться задобрити