Страта - Марина та Сергій Дяченко

Ірена знизала плечима:

— Ну, в крайньому разі, заїкатимусь, як ця бідолашна дівчина...

Ірена подумала, що коли вона пережила усе те, що їй випало, і досі не заїкається — то зарослий диким волосом кровопивець навряд чи перелякає її.

Кровопивець у суді куди страшніший. Особливо якщо він адвокат...

Вхід у печеру мав цілком природний вигляд. Над вузькою чорною щілиною гойдалися червоні та сині квіти, дзвеніли в траві коники, валявся, потемнілим дном догори, маленький, забутий кимось кошик...

І вони ходять сюди збирати гриби? Які ж такі гриби — шампіньйони, печериці?!

— Ірено... — в боліснім роздумі пробурмотів Рек. (Навіть забув, розгублений, про «пані»...)

Обережно ступаючи, вона спустилася вниз по викопаних у дерні сходах. Низько нахилилася, заглянула в темряву...

Захотілось одразу вибратися. Милостиво кивнути Реку: мовляв, працюй, лицарю, це ж твоя професія...

Мабуть, він зрадіє. Дбайливо відсуне її плечем, подалі від імовірного кровопивця. Візьме свою зброю, самостріл, ліхтар, жердини... (До речі, навіщо йому жердини?..)

— Хто тут? — запитала Ірена пошепки. Ніякого відгомону чи відлуння; звиклі до напівтемряви очі розрізнили темний вузький лаз, білясте прядиво, яке утворювало мовби завісу біля входу... То коріння від трави.

— Хто тут?

Тиша.

— Яне... Яне! Це я, відгукніться!

Їй привидівся якийсь рух у темряві лазу — або справді там хтось поворухнувся?

Вона вхопилася за Реків лікоть. Хотіла взяти ліхтар, але лицар перехопив. Непідходящий тягар... для жінки в її стані.

По замшілих стінах стрибнуло світло. То тут, то там забіліли матові шапки якихось грибів, більше того — неподалік од входу виявився дитячий малюнок, ретельно викладений камінцями на виступі стіни — пузатий чоловічок із рогами і собачим хвостом... Недопалок свічки. Кілька чиїхось відпечатаних долонь. Уміли б писати — надряпали б щось на кшталт «Рея плюс Івоніка — жених і наречена...».

Імовірно, хутірська молодь ходила в печеру не тільки по гриби, а й заради ігор, забав і таємних побачень. (Знали б батьки, на яке неподобство витрачається свічковий віск...)

Рек критично оглянув вузький лаз. Поставив ліхтар на землю, вибрав із усього озброєння незнайоме Ірені знаряддя — щось на зразок бойового ціпа... Білясті брови його зійшлися над переніссям. Він був схожий на зосередженого студента-відмінника, який переглядає екзаменаційний білет...

— Ну, пані Ірено? Ви вже зрозуміли, що помилилися?

Із темряви пахло вогкістю, вапном... й іще чимось. Ірена не могла визначити, що воно за запах, але він непокоїв її.

— Пані Ірено... почекайте мене нагорі, — лицар м’яко підштовхнув її до виходу.

— Реку, вам уже траплялося винищувати кровопивців?

Якщо він і подумав, що вона знущається, — то виду не подав.

Він повернувся через півгодини. Увесь цей час Ірена просиділа у траві серед ромашок і маків — але плести вінок у неї не було ніякого бажання.

Рек важко виліз по земляних сходах. Сів на траву, поклавши поряд своє знаряддя. Ірена мимоволі пробігла очима по шипкуватому залізу — ні, крові не було...

— Там хтось є, — сказав Рек стомлено. — Воно розумніше, ніж просто волохата тварюка... Кілька разів міг на мене накинутись — але розрахував, що зв’язуватися не варто.

— Ви його бачили? — швидко запитала Ірена.

Рек заперечно хитнув головою:

— Там далі... Переходи, тупики... гриби ці кляті під ногами... дітлахам, певно, роздолля. Достоту в піжмурки гратися...

Він раптом вмовк, зиркнувши через Іренине плече.

Вона обернулася.

Від хутора наближалися, нахльостуючи коней, вершники. Шестеро. Трохи випереджаючи їх, здіймаючи високу хвилю у траві, мчали собаки. Ціла зграя.

— Приїхали... — хрипко сказала Ірена.

Рек неквапливо оголив клинок. Обличчя його стало зовсім біле — навіть світлі очі на цьому тлі, здалося, потемніли...

Шість вершників зі зграєю собак... (Описуючи цю ситуацію у своїй книжці, Ірена, звісно, вважала б за краще подати жорстоку картину. Скажімо, лицаря заарканили і притягли до підніжжя трону, щоб піддати цілій низці ганебних покарань...)

Хоча читач був би невдоволений.

А тим часом уже можна було розрізнити обличчя вершників, і перший скакав той, хто нещодавно з’явився в «притулок для убогих» з тугим ордером-сувоєм...

— Реку... вниз!

Він не чув її. Свідомістю він був уже в сутичці...

— Реку!! Униз, швидко...

Він озирнувся. Здається, зрозумів. Підштовхнув її до входу в печеру — йдіть, мовляв, а я тут затримаюсь, на порозі...

— РАЗОМ униз, Реку!

Земля виразно тремтіла під ударами копит.

— Дурень! — гаркнула вона, як ніколи не кричала навіть на найтупішого студента. — Я ж сама боюсь... отам! Зі мною, швидше!..

У його очах трохи розвиднилося. З-за завіси відваги гострим краєчком проглянула твереза думка.