Страта - Марина та Сергій Дяченко

Печера не мала переваг нори капустянки. Вода вільно розтікалася по галереях; мабуть, струс від вибуху порушив крихку рівновагу земляних пластів, і річка, що давно чекала нагоди, негайно зламала її.

Скоро чиєсь родюче поле несподівано перетвориться на місиво, на місці ріллі буде яр, а згорьоване селянське сімейство найматиметься до сусідів або взагалі піде з торбами...

Ірена похитала головою.

Ні. Логіка — не та. Все, що сталося, визначено людськими гріхами; Рек лукавив, наймаючись у «притулок для убогих», і застосовував насильство, рятуючи Ірену від людей у чорному. Семироль — ясна річ, шукав людську кров. Селяни — ті, чиє поле скоро знесе вода, теж у чомусь завинили...

А може, нагорі не поле зовсім, а пустир?..

Ну гаразд, а чим завинила вона? Звичайно, наївно вважати її безгрішною, але де важкий, явний гріх, який привів її на грань загибелі?..

Можливо, це розповідь «Про розкаяного»?.. Стоп!.. А той, іще не народжений, але вже майже людина, що перебуває В НІЙ — його Провидіння взагалі не бере в розрахунок?!

— ...ви мене слухаєте? Я кажу, що за законами фізики... на противагу масі води... прокол... інструменти... потік повітря... Але все це навряд чи має сенс у цій безглуздій світобудові...

Семироль говорив неголосно, крізь зуби, і значна частина сказаного вислизала з Ірениної свідомості.

Рек мовчав.

Найвищим місцем у печері виявилася стежка до виходу. Вірніше, тупик до виходу; обвалом поглинуло і малюнок на стіні, і відбитки дитячих долонь. Рятуючись од води, лицар, вампір і жінка підійшли до завалу з камінюччя і глини; сюди потік добереться в останню чергу, але й тікати звідси — нікуди... Співрозмовників завалить розмитою землею — або вони захлинуться, поборсавшись якийсь час у крижаній воді...

Рука Семироля лежала на Ірениному животі. Неначе з наміром захистити...

Чи зрозуміє дитина, що гине?

Одвічні медичні суперечки: з якого моменту ненароджений черв’ячок із хвостом і зябрами може називатися людиною?..

Невже Провидіння не бачить, що разом із трьома винними губить абсолютно невинну істоту? Чи цей, ненароджений, винен уже тим, що з’явиться на світ вампіром?!

Ось вона, відповідь на Іренине запитання Тлумачеві...

— Постарайтеся не нервуватись, Ірено. Ваш стрес передається... адреналіном у крові...

Вона криво посміхнулася. Добре, помремо холоднокровно...

— Ми мусимо догодити Провидінню, — сказав досі мовчазний Рек.

Ірена відчула, як здригнулася рука Семироля.

— Ми мусимо... заслужити... заробити...

Слова давалися Реку важко. Він ніколи нічого не «заробляв» — невже він, безкорисливий, збирався порушити обітницю?..

На щастя, Семироль зловив його думку на льоту.

— Браво, лицарю... Не закони фізики, а закони Провидіння... Ірено, ви мене слухаєте? Я знаю, ви вмієте добре міркувати... але ви думаєте занадто довго, а вода тече швидко... Як у задачці про басейн із двома трубами... Панове присяжні, ми маємо трьох осіб і воду, що хутко прибуває...

Зависла пауза.

— Чотирьох осіб, — пошепки поправила Ірена.

— Чотирьох... — підтвердив Семироль після невеликої паузи. — І ми будь-що мусимо вислужитися перед Провидінням... як це робили ті тупаки у притулку, про яких ви розповідали... Думайте, Ірено, і ви, лицарю, також... Є пропозиції?

Тиша. Шум води, що прибуває...

Хтось із них зараз мусить заробити винагороду. Сотворити добро. Адресно. Комусь зі своїх ближніх. Велике, явне добро...

Ірена нервово озвалась:

— Може, я поріжу собі палець, а хтось із вас перев’яже?..

— І скаже «бідолашненька», — гмукнув у відповідь Семироль. — Краще поцілуйте лицаря — ось це буде справді гуманно...

Даремно він так пожартував... Ірена зіщулилась, як від холодного протягу.

— Або я вб’ю упиря, — запропонував Рек. — Це буде неабияке добро.— для всього людства...

— ...Якщо тільки Провидіння не зарахує його як убивство. Не збільшуйте свою провину, підсудний!..

Семироль осікся. Навалився на свою милицю, помовчав; запитав іншим тоном — діловито і сухо:

— Пані Хміль, ви проходили курси медсестер? В інституті ж вчили? Або коли отримували водійські права — вас же вчили елементарних медичних маніпуляцій, чи не так?

Вона механічно кивнула.

— От і добре... Ось перед вами — пацієнт.

Вона все ще не розуміла.

— У мене був відкритий перелом, — терпляче пояснив Семироль. — Я так довго просидів без припливу свіжої крові... прошу вибачення, без гемоглобіну... і мене так дивовижно запакували, що кістки не зрослися й досі. Тепер я маю всі шанси навік скульгавіти, бо зростеться нога криво... Це нічого, що я так багато говорю? Ваше завдання, Ірено, — зламати те, що почало зростатися, скласти правильно, жорстко зафіксувати. Доступно?

Вона мовчала.

— Тільки швидше, Ірено! Лицар потримає ліхтар... Це буде справжнє добро. Без дурнів. Це вам не порізаний пальчик... Через тиждень я зможу ходити. А через місяць танцюватиму.