Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Навіщо, ну навіщо ви влаштували цю божевільну втечу?! Вам було кепсько на фермі? Вас хтось ображав, із вами не рахувалися, вас не поважали?!
— Це пуста розмова, Яне.
— Ірено, я хочу, щоб дитина жила...
— Тоді вам слід вирощувати її в інкубаторі... Інкубатор не втік би від вас, не пред’явив би прав на дитину, інкубатор можна було б потім викинути в утиль...
Схоже на розмову по телефону. Коли кидаєш слова, неначе в порожнечу, не маючи можливості бачити обличчя співрозмовника...
Рука Семироля лягла на її долоню. Слабко стисла:
— Ви — як Провидіння, Ірено. Завинивши перед вами одного разу, все життя доводиться спокутувати провину...
— А ви — поет... — мовила вона крізь зуби.
Семироль шумно зітхнув:
— Бідолашні мої клієнти... якщо я не з’явлюся на процес... Ото буде розчарування... Так... Мені було б цікаво, Ірено, подивитися на Тлумачів. Ви правильно розсудили — якщо шукати, звідки у Провидіння ноги ростуть, Тлумачів треба пошерстити насамперед. Шкода, що я не встиг...
— Чому ви нічого не робите? — запитала Ірена.
— Тобто?
— Ну, лицар принаймні шукає вихід... А ви? Ви так і помрете — не діючи, молотячи язиком?
— Вибачте, але я не збираюся помирати...
Ірена зі страхом подумала, що адвокат-юрист збожеволів усе-таки, не витримавши потрясінь і перевантажень.
— ...А вихід тут шукати марно. Вже як я ледве пересуваюся — а все-таки разів зо три все облазив... Дивна печера. Штучна, як увесь світоустрій, я вже казав... Навіть, здається, є повторювані фрагменти, ніби дизайнерові забракло уяви... А базікаю я тому, Ірено, що у мене нога болить. А що, було б краще, якби я валявся і стогнав?
— Вибачте... — сказала Ірена після паузи.
— Та нема за що... Візьміть краще гриб. Уже зовсім не так нога...
Новий звук потряс тишу печери.
Удар. Але не такий потужний, як звук обвалу. М’якший і тихіший, і відразу ж слідом за ним — серія нових ударів. Спочатку гуркіт, а потім такий звук, ніби розпоровся туго набитий мішок із квасолею, і жорстке насіння сипнулося на цементну підлогу...
Що за химерії, звідки у неї такі асоціації? Рука її механічно вчепилася Семиролю в плече.
Звук не зникав. Акустика печери дивно спотворювала його — здавалося, шипить і шелестить одночасно звідусіль...
Потім у галереї зблиснув вогонь; тьмяне світло ліхтаря змусило Ірену болісно примружитися.
— Там... — Рек задихався. — Пані Хміль... вода... Річка вибила... промивину. Тепер...
— Довго залишилось? — уривчасто запитав Семироль.
— Що?..
— Скільки часу мине, поки ми спливемо під стелю?!
Рек мовчав. Дивився на Ірену, на її застигле бліде обличчя, на округлий живіт... Брови його страдницьки вигнулись.
Тільки зараз, переварюючи почуте, Ірена вперше засумнівалася у відмежованості почуттів. (Так, Семироль мав рацію, коли саркастично хмикав.)
Рек дивився. Ліхтар здригався в його руках. Він боявся зовсім неналежним для лицаря чином...
І, певна річ — не за себе.
* * *...Вода шукала шлях униз. Підмивала стіни, змією в’юнилася в западинах, збурювалася кудлатою піною. Світло ліхтаря дробилося на спіненій поверхні, вода здавалася вугільно-чорною, піна — бурою...
— Отже, Провидінню, мабуть, не сподобалася... моя пристрасть до... гемоглобіну, — хрипко озвався Семироль.
Він стояв, важко навалившись на палицю. Вода заливала його ноги.
Ірена мовчала.
Упир-адвокат дивно швидко пристосував до себе чуже світовідчуття. Ось, виявляється, як можна віднайти причину всіх подій в особистому послужному списку — в анналах Провидіння...
— Моя частка теж є, — несподівано сказав Рек (він мовчав так довго, що Ірена боялася почути його голос). — Я теж... на мені кров людей із-під Високого Даху. На мені обман...
— Я не сповідник, — сухо повідомив Семироль. На щастя, Рек його не дочув.
Вода прибувала. Від стін раз у раз відпадали шматки злежаної глини, обрушувалися, породжуючи чорториї; вогник ліхтаря, прикручений до мінімуму, не розсіював темряву — навпаки, нагнітав страху...
— Десь я це вже бачив, — з огидою сказав Семироль. — Якийсь фільм... Ви не пам’ятаєте, Ірено?
Вона з подивом згадала, що пам’ятає. Тунель, перелякані приречені люди, вода, що прибуває... Супермен, який з’являється на допомогу...
Якщо навіть вони з Семиролем говорять про різні фільми — суть не змінюється. Картинка, бачена одного разу, нехай мигцем, у кіно, сторінка, прочитана в забутій книзі... МОДЕЛЬ зіткана із клаптиків побіжної інформації. Мозаїка, гра...
Вода прибувала.
— Забираймося звідси, — сухо сказав Семироль. — У нас є ще місця і деякий запас часу...
Кажуть, капустянка-гусінь, бич городників, риє свої ходи саме із урахуванням затоплення. Хвилеподібно. Глибокі ділянки чергуються з підйомами, і навіть якщо городник надумає залити в нору розчин мильного порошку
