Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко
— Уже говорили, — сказала Ґвен. — Етне та Елайн. Їхні арґументи звучать переконливо, і я б із ними погодилася, та тільки не хочу змушувати Бренана розлучатись із Шайною. А вона зобов’язана відвезти Ейрін на Тір Мінеган, бо дала слово її батькові. Та й наші заняття з маґії…
— Я на них не наполягаю, — квапливо мовила Ейрін. — Кращої за тебе вчительки годі й шукати, та головне ти вже зробила — допомогла мені стати на ноги. Далі буде легше. Ну, а Шайні, щоб дотримати свого слова, не конче їхати зі мною до самісінького Абервена. Двісті миль від Тахріна до Рондава — а там вона посадить мене на будь-який мінеганський корабель, чия палуба вже є територією Тір Мінегану. Інші сестри за мною наглянуть… хоч, власне, я й сама дам собі раду. Мені, звісно ж, хотілося б побувати в Коннахті та Івидоні, але вони ніде не подінуться, і рано чи пізно я їх відвідаю.
— Розумна пропозиція, — підтримала її Шаннон. — От бачиш, Ґвен, усі ці проблеми легко владнати. І Бренана тут буде кому навчати — Альса така ж гарна вчителька, як і лікарка. Займаючись із ним і дбаючи про здоров’я короля Енгаса та інших пацієнтів, вона не матиме ні хвилини часу на політику. А це додатковий позитив у нашій ситуації.
Ейрін бачила, що Ґвен подобається така ідея. На початку минулого року вона поїхала з Тір Мінегану, бо їй було нестерпно жити відьмачкою там, де зростала відьмою. Перспектива повернення на рідний острів нітрохи її не тішила, проте Ґвен не хотіла ставати між Бренаном та Шайною, тому й погодилася на цю поїздку. Але була рада вхопитися за найменшу можливість, щоб уникнути навіть короткого візиту на Тір Мінеган.
— А що ж до навчання, — зауважила Ейрін, — то зараз я не проти повправлятися в чарах. Сьогодні в нас ще не було занять.
Ґвен охоче погодилась, а Шаннон із цікавістю стала спостерігати за тим, як швидко Ейрін опановує нові плетива. Втім, заняття тривало недовго, бо менш ніж за півгодини прийшла Шайна з двома тутешніми відьмами, згодом до них приєдналася Мораґ, а потім з’явилась і Фіннела, яку оселили в Королівському Крилі разом з трьома дорослими, але ще незаміжніми доньками Кивіна аб Енгаса. Нарешті, вже близько сьомої, завітала сестра Брігід вер Камрон, друга за старшістю відьма в Катерласі, яка після розмови з Бренаном захотіла поспілкуватись і з Ейрін. А тоді настав час іти на вечерю до короля.
Старий Енгас аб Брайт правив Катерлахом уже двадцять шість років і останні чотирнадцять з них залишався живим лише завдяки медичній допомозі відьом. З точки зору Сестринства, він був не дуже зручним королем, проте відьми, вірні своїм союзницьким зобов’язанням, докладали всіх зусиль, щоб подовжити йому життя, і робили це так старанно, що він, хоч обидві його нирки ледь-ледь працювали, мав загалом здоровий вигляд, а єдиною ознакою хвороби були мішки під очима, ніби напередодні він добряче перепив.
Насправді ж Енгас аб Брайт не вживав ні краплини хмільного. Так само й цього вечора йому подавали лише вишневий сік, який охоче пили і Ейрін з Фіннелою, що сиділи праворуч короля. А по ліву руку від себе він усадовив Бренана та Ґвен, які, безперечно, були головними гостями і привертали до себе найпильнішу увагу. Ейрін чекала, що король ставитиме Бренанові гострі запитання, намагатиметься загнати його на слизьке, однак їхня розмова проходила доброзичливо і не торкалася надто дражливих тем. Енгас аб Брайт просто хотів скласти своє власне враження про молодого хлопця, якого відьми замірялися зробити наступним королем Катерлаху.
— А з вашої вимови, — зауважив він, коли вечеря була в самому розпалі, і присутні вже перестали ловити кожне їхнє слово, — я б ніколи не подумав, що ви з Лахліну. У вас швидше північно-західний акцент, івидонсько-мінеганський.
— Я просто намагаюся говорити, як відьми, — пояснив Бренан із властивою йому безхитрісною прямотою. — Раніше вдавав із себе кередіґонця, це було легко. Тепер прикидаюся мінеганцем, що набагато складніше.
— А проте, непогано виходить. Та й з ваших манер я б не здогадався, що ви зросли в тій варварській країні. До рівня Тір Мінегану вони поки не дотягують, але для півночі Алпайну цілком годяться. Так і уявляю невеличкий замок десь посеред тамтешніх гір і вас у картатому пледі, неодмінно з мечем на боці. Алпайнські горяни не розлучаються зі зброєю навіть уві сні; це суворі люди, хоробрі та вправні вояки. Коннахтці, лойгірці й рівнинні алпайнці часто кепкують з них, а от у мене вони викликають велику повагу. В давні часи був період, коли Катерлахська Імперія захопила весь Лойгір і зазіхала на північ Коннахту та південь Алпайну. Проте алпайнська армія, кістяк якої складали гірські полки, дощенту розбила наше військо і гнало його аж до Блакліаха. Відтоді почався занепад Імперії… Утім, я нітрохи не шкодую про її загибель. Катерлах контролював завелику територію, щоб нормально розвиватися. Держава, яка тримається докупи лише силою зброї, неефективна й недовговічна. А ви як гадаєте?
— Я згоден з вашою світлістю, — відповів Бренан; у Катерласі не було заведено називати короля „вашою величністю“. — Людей має об’єднувати щось більше, ніж просто примус.
— І що саме? Які спільні риси роблять мешканців Фиршама та Мерхира катерлахцями і водночас відрізняють їх від довранців, що є підданими торфайнської корони? Нічого ви не знайдете. За великим рахунком, усі кордони на Абраді є умовністю, а насправді реальна лише відстань — що далі, то помітніші відмінності. От у Старому Світі, як засвідчують найдавніші літописи, було чимало різних народів. Різних не в нашому розумінні, а в набагато глибшому — вони розмовляли геть несхожими мовами, мали інакші звичаї, їм були притаманні якісь зовнішні особливості. Ми ж усі є нащадками шінанців, які в часи Мор Деораху заселили Абрад, звільнивши його від нечисті. Певна річ, за ці сімнадцять століть ми також стали різними, особливо відчутна відмінність між північанами та південцями, між мешканцями материка та острів’янами. Проте, взявши навмання будь-яку окрему країну, легко побачити, що вона зліплена штучно і з таким самим успіхом її можна розділити на дві, на три,
