Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко

— Що, нагулявся, шибенику? — промовила вона сварливо і водночас лагідно. — Ну, заходь уже, заходь.

Кіт шаснув повз неї, а Шимас квапливо рушив через вулицю, поки жінка не повернулася до оселі. Він збирався сказати, що днями познайомився з одним чаклуном, проте забув його ім’я і пам’ятає лише, що той мешкає десь на Тричісвятоблагодатній. Утім, вдаватися до хитрощів йому не довелося, бо жінка перша заговорила до нього:

— Ви, мабуть, шукаєте Колвина аб Девлаха?

— А звідки ви здогадалися? — вдав із себе здивованого Шимас.

— Так у вас, пане, на лобі написано, що ви чаклун, — пояснила жінка і скрипуче розсміялася. — Ну, якщо не на лобі, то на одязі точно. А ми тут маємо лише одного чаклуна, майстра Колвина. Дванадцятий будинок, — вона тицьнула пальцем праворуч від себе. — Це там.

— Дякую, шановна, — легко вклонився Шимас і пішов у вказаному напрямку.

Ще на Півдні, аналізуючи все, пов’язане з колишнім учителем, він пригадав один епізод чотирирічної давнини. Ярлах мав паскудну звичку залишати нотатки на полях книжок, а Шимас терпіти цього не міг, тому щоразу, коли брав із маґістрової бібліотеки чергову книгу, передовсім гортав її від початку до кінця і стирав зі сторінок усі зайві написи. Один з них, що містив чиюсь адресу, запам’ятався йому через чудернацьку назву вулиці. Щоправда, номера будинку він згадати не міг, але припускав (і, як виявилося, цілком слушно), що це була адреса якогось чаклуна. Інше питання, якого саме — просто Ярлахового знайомого чи, може, його колеґи-чорного.

Імовірність другого варіанту була не така вже й мала. Якщо в Кованхарі маґістр спілкувався з багатьма людьми, часом геть випадковими, то всі його контакти в інших містах Абраду заслуговували на пильну увагу. Відьми це розуміли, тому після невдалої спроби захопити Ярлаха живим обшукали його помешкання й вилучили всі папери, зокрема листи від знайомих, що мешкали поза межами Кованхара. Шимас дізнався про це вчора ввечері, коли разом з Ріаною вер Шонаґ прибув до Манхайна. Дві тутешні відьми вже третій день вели стеження за однією молодою чаклункою, Деоріг бан Ґвинмор, чиї листи було знайдено серед кореспонденції Ярлаха аб Конала, проте дуже сумнівалися, що з цього буде якась користь. Шимас підтвердив їхні сумніви, бо знав Деоріг, ще коли та називалася вер Шахнал і була студенткою Кованхарського Університету. Дівчина мала слабенький хист до ворожіння, але вважала себе видатною провидицею і впродовж чотирьох років навчання добряче набридла маґістрові своїми щоденними пророчими видіннями, в яких не було ні змісту, ні сенсу. Як тепер видно, не давала вона йому спокою й після свого від’їзду з Кованхара.

Деоріг була єдиною підозрюваною в усьому Манхайні. Та обставина, що під час обшуку відьми не знайшли в Ярлахових паперах жодної згадки про мешканця вулиці Тричісвятоблагодатної, дуже насторожила Шимаса. Звичайно, це міг бути просто випадковий знайомий, чия адреса так і не знадобилась Ярлахові; проте не виключено, що маґістр знищував його листи після прочитання — а отже, мав що приховувати.

Ясна річ, Шимас нічого не сказав відьмам. Він не збирався ділитися з ними своїми непевними підозрами, які могли б завдати чимало прикрощів безневинній людині. Спершу мусив сам з’ясувати, чи є підстави для бодай найменших підозр, а далі видно буде.

Невеличкий будинок за номером дванадцять тулився між двома більшими — п’ятнадцятим та вісімнадцятим. Така плутанина свідчила про те, що на цій вулиці неодноразово зносили помешкання, а натомість зводили нові й надавали їм перші-ліпші вільні номери. Та все ж це було краще, ніж на Півдні, де взагалі не існувало звичаю нумерувати будівлі, а в адресах писали: „такому й такому на вулиці такій-то“ або „двоповерховий дім із червоної цегли на розі вулиць такої й сякої“.

Піднявшись на ґанок, Шимас відчув присутність охоронних чарів, тому не постукав у двері, а просто став чекати. Невдовзі в одному з вікон ворухнулась фіранка, трохи згодом по той бік дверей почулися кроки, і до Шимаса вийшов кремезний рудоволосий чоловік середнього віку. Змірявши гостя швидким, але чіпким і прискіпливим поглядом, він запитав:

— Чим можу допомогти, професоре? — На останньому слові чаклун зробив легкий наголос, показуючи, що впізнав його мантію і водночас пропонуючи назватися.

— Аб Нейван, — сказав Шимас. — Професор Шимас аб Нейван з кафедри пророцтв. Я працюю під керівництвом маґістра аб Конала. А ви, мабуть, майстер Колвин аб Девлах?

— Саме так, — відповів той. — До ваших послуг, професоре.

Попри це запевнення, ні в голосі, ні в поведінці Колвина аб Девлаха не відчувалося особливого бажання догодити Шимасові. Він навіть не запросив його ввійти — що було дуже незвично, бо неписані правила зобов’язували чаклунів гостинно зустрічати колеґ по цеху, що проїздом опинилися в їхній місцевості. А Шимас, до всього іншого, був кованхарським професором, тому аж ніяк не чекав такого прохолодного прийому і навіть розгубився.

— Я прогулювався вашим чудовим містом і випадково потрапив на цю вулицю, — заговорив він, на ходу пристосовуючи заготовлену історію до нових обставин. — Її назва досить примітна, і мені відразу згадалося, як кілька років тому, вже не пам’ятаю з якого саме приводу, маґістр аб Конал сказав, що один його знайомий з Манхайна мешкає на Тричісвятоблагодатній вулиці. А тут іще літня жіночка, що мешкає на перехресті, розпізнала в мені чаклуна і припустила, що я йду до вас. От я й вирішив завітати на хвильку, та, бачу, нагодився невчасно. Тож, мабуть…

— Ні-ні, в жодному разі! — схаменувшись, запротестував майстер Колвин. — Про це й мови бути не може! Даруйте, професоре, мою нечемність, просто я… — Так і не пояснивши, що ж це за „просто“, він відступив убік і з удаваною приязністю мовив: — Прошу, заходьте. Дуже радий вашим відвідинам.

Колвин аб Девлах провів Шимаса через тісний передпокій до невеличкої вітальні, вмебльованої з дуже кепським смаком, хоч і дбайливо прибраної. Відразу відчувалося, що господар не має дружини (втім, для чаклунів це було швидше правилом, ніж винятком), проте за порядком у