Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко

Піднявшись по драбині до середини високого стелажа, Ейрін почула, як на подвір’ї зненацька зчинилася метушня, забрязкали металеві засуви, пронизливо заскреготали петлі на брамі, заглушивши собою нерозбірливі голоси вартових. А коли все стихло, хтось гукнув: „Гей, розійдіться!“ — і до її вух виразно долинуло цокання підков по бруківці.

„Щось зарано вони повернулися,“ — здивувалась Ейрін. Вона піднялася ще на дві сходинки, дістала з полиці книжку, по яку прийшла до бібліотеки, після чого хутенько спустилася вниз, підбігла до найближчого вікна й визирнула назовні.

Саме в цей час через розчинену навстіж браму до внутрішнього двору в’їхали вершники. Але то були не батько з дядьком Рісом та кузеном Лоґаном, як подумала спершу Ейрін, і навіть не п’яний у дим Делвин зі зграєю своїх друзів-гультіпак, а четверо незнайомців — троє чоловіків і молода жінка. Слідом за ними чвалала в’ючна коняка, чий довгий повідець було прив’язано до сідла білої кобили, на якій їхала жінка.

Стара Вежа, де розташовувалась бібліотека, стояла майже біля самої брами, тож ніщо не заважало Ейрін роздивлятися гостей. Утім, чоловіків вона вшанувала лише побіжним поглядом, миттю розпізнавши в них звичайних охоронців, відтак її увагою цілком заволоділа жінка. А певніше, дівчина — на вигляд їй було сімнадцять чи вісімнадцять, лише на два-три роки більше, ніж самій Ейрін.

Незнайомка була вдягнена в сукню з червоного шовку, насичений колір якої вдало поєднувався з її довгим темним волоссям — а воно, своєю чергою, приємно відтінювало ніжну білизну обличчя з тонкими, досконало правильними рисами. Її ошатне вбрання не було призначене для верхової їзди: нижні спідниці не мали спеціальних розрізів від колін до подолу, тому трохи закотилися догори, відкривши поглядові стрункі ноги в напівпрозорих білих панчохах і коротких коричневих черевиках. Ейрін припустила, що перед прибуттям до Кардуґала дівчина зробила коротку зупинку в одному з місцевих гостиних дворів — чи то в старому доброму „Одновухому коті“, чи в нещодавно збудованому „Золотому вінці“, — де причепурилась і змінила просту дорожню одіж на розкішнішу.

На подвір’ї гостей зустрічав управитель замку, майстер Левелін аб Фарґал, опасистий чоловік середнього віку, за чиєю спиною юрмилася допитлива челядь. Незграбно вклонившись, він промовив своїм гучним, басовитим голосом:

— Ласкаво просимо до Кардуґала, леді Шайно. Наш государ Келлах наразі відсутній, але запевняю, що надвечір він повернеться і неодмінно влаштує вам гідний прийом.

Гостя, яку назвали леді Шайною, щось відповіла. Вона говорила значно тихіше за майстра Левеліна, і її слів Ейрін не розчула. Проте сам її голос був дуже приємним — дзвінким та мелодійним.

Огрядний управитель квапливо витер хустинкою спітніле від спеки обличчя і знову вклонився.

— Ну що ви, ласкава пані, жодних клопотів! Ваша поява, хай і неочікувана, робить нам велику честь. У Кардуґалі завжди знайдеться місце для вас і ваших супутників.

Леді Шайна, не вдаючись до сторонньої допомоги, спритно зіскочила з сідла і швидкими помахами рук розправила сукню. Конюх негайно схопив кобилу за вуздечку й повів її за браму — до стаєнь, розташованих потойбіч внутрішнього фортечного муру. Тим часом охоронці також спішилися і познімали з в’ючної коняки кілька важких валіз із речами.

Левелін аб Фарґал запопадливо запропонував леді Шайні руку і, без угаву просторікуючи про велику честь для Кардуґала, повів її до Вежі Іралах, де були гостьові помешкання. Ейрін стежила за ними заінтриґованим поглядом, гадаючи про те, що ж це за гостя до них завітала. Безумовно, дуже знатна — про це свідчила і надзвичайна шанобливість майстра Левеліна, і та обставина, що перед леді Шайною розчинили внутрішню браму, а не змусили спішитися на зовнішньому дворі й увійти через бічну хвіртку в стіні.

Попервах у Ейрін майнула була думка, що її батько після невдачі зі сватанням до леді Блодвен вер Фейґлім знайшов собі іншу наречену, та невдовзі вона відкинула таку можливість. Передовсім, приготування до весілля, навіть найскромнішого, ніяк не приховаєш, а Ейрін про це нічого не чула. Крім того, леді Шайна була аж надто молода для батька; за віком вона годилася Делвинові або Лоґанові, проте перший уже мав жінку та малого сина, а другий був заручений з літримською принцесою Ріаннон. І в кожному разі, якби леді Шайна була чиєюсь нареченою, її б супроводжувало не троє охоронців, а чималий почет зі слугами та придворними.

Скрушно зітхнувши, дівчина відступила від вікна. Вона мала велику підозру, що батько вже остаточно відмовився від наміру вдруге одружитись, отож Ейрін і далі залишатиметься його спадкоємицею, полонянкою свого високого становища, яке обмежувало її свободу незгірш за в’язничні ґрати. А вона ж так жадала звільнитися!..

Притиснувши до грудей книжку, Ейрін вийшла з бібліотеки, піднялася поверхом вище і по ґалереї, що тяглась уздовж внутрішнього муру, подалася до Князівської Вежі. Чи то пак, до Королівської — Тир Бренінол. Її назву змінили менше року тому, коли Ейрінин батько, князь Келлах, проголосив себе королем Ленніру.

Ейрін досі не могла звикнути до нового батькового титулу і до нового статусу їхньої маленької країни, що тулилася між трьома великими державами, кожна провінція в яких не поступалася за розмірами всьому Леннірові. Та й решта Південних Королівств були значно більші, їхні правителі мешкали в палацах, мали свої столиці — а в Леннірі такої не існувало з тієї простої причини, що тут не було жодного пристойного міста, лише села та невеличкі містечка. Ну, а замок, хай навіть це Кардуґал з його п’ятьма вежами і двома кільцями фортечних мурів, нітрохи не тягнув на горде ймення столиці.

Проте Ейрін аж ніяк не вважала це недоліком Кардуґала. Вона любила замок, де провела всі п’ятнадцять років свого життя, і не проміняла б його на жодне місто. Та попри те дівчина пристрасно мріяла коли-небудь вирватися звідси, вирушити в тривалу подорож,