Бенкет круків - Джордж Мартін

Довгий час здавалося, що рівномірне лопотіння дощу — це єдиний звук у цілому світі. Спритний Дик безтурботно грібся вперед. Брієнна спостерігала за ним: він зігнувся гачком, припав до сідла, так наче це захистить від дощу. Цього разу, коли почали западати сутінки, селища поблизу не виявилося. Не було й дерев, щоб під ними заховатися. Довелося ставати табором серед каміння, за півсотні ярдів від води. Валуни принаймні затулять од вітру.

— Вночі ліпше виставити чати, м'леді,— мовив Крабб, поки Брієнна намагалася розпалити вогнище з плавнику.— В такому місці можуть і хлюпотуни водитися.

— Хлюпотуни? — Брієнна кинула на нього підозріливий погляд.

— Чудовиська,— задоволено пояснив Спритний Дик.— Здалеку схожі на людей, тільки голови в них надто вже великі, а замість волосся — луска. Животи мають білі, риб'ячі, а між пальцями — перетинки. Завжди мокрі, хлюпотуни смердять рибою, але за отими товстими губами ховаються зелені зуби — гострі як голки. Кажуть, що перші люди їх усіх повинищили, але ви не вірте. Вони приходять поночі, хлюпаючи своїми перетинчастими ногами по воді — хлюп-хлюп, і крадуть нечемних дітей. Дівчат лишають собі, щоб нащадків народжували, а хлопців з'їдають, роздираючи своїми гострими зеленими зубами,— він посміхнувся до Подрика.— Тебе б точно з'їли, хлопче. Просто сирим з'їли.

— Хай тільки наблизяться — я їх повбиваю,— Подрик торкнувся меча.

— А ти спробуй. Ти спробуй. Хлюпотунів убити не так легко,— мовив Дик і підморгнув Брієнні.— А ви часом не нечемна дівчинка, м'леді?

— Ні.

«От блазень!» Мокре дерево не хотіло горіти, хай скільки викресала іскор Брієнна, вдаряючи кресалом об крицю. Тріски починали трохи диміти, та й по всьому. Нарешті вона обурено прихилися спиною до валуна, натягнула на себе плаща й приготувалася до холодної мокрої ночівлі. Мріючи про гарячу страву, Брієнна жувала смужку в'яленої яловичини, а Спритний Дик тим часом розводився про часи, коли сер Кларенс Крабб воював з царем хлюпотунів. «Веселенька історія,— не могла не визнати Брієнна,— однак Марк Малендор зі своєю мавпочкою теж був кумедний».

У такий дощ не видно було за хмарами, ні як сідає сонце, ні як сходить місяць. Ніч прийшла чорна й беззоряна. У Крабба нарешті закінчилися побрехеньки, і він заснув. Незабаром захропів і Подрик. Брієнна сиділа, зіпершись на валун, і слухала хвилі. «Ти на морі, Сансо? — думала вона.— Блазень шукав корабель, який взяв би трьох пасажирів, ось як сказав карлик. То до вас із сером Донтосом приєднався Куць — чи ти відшукала свою меншу сестричку?»

День був довгий, і Брієнна втомилася. Навіть сидячи під валуном, під тихий шелест дощу, вона відчувала, як починають злипатися повіки. Двічі вона засинала. На другий раз нагло прокинулася, й серце аж вилітало з грудей: їй здалося, що над нею хтось нависає. Руки й ноги заклякли, а плащ геть заплутався на гомілках. Відкинувши його, вона підвелася. Спритний Дик скрутився під валуном, закопавшись у тяжкий вологий пісок, і спав. «Сон. Це просто був сон».

Може, дарма вона втекла від сера Крейтона й сера Іліфера. Вони здавалися людьми чесними. «Якби ж зі мною поїхав Джеймі!» — подумала Брієнна... але ж він — лицар королівської варти, тож його місце біля короля. Крім того, насправді їй потрібен був Ренлі. «Я дала обітницю захистити його — і не впоралася. Потім я дала обітницю помститися за нього — і теж не впоралася. Натомість утекла разом з леді Кетлін — і її теж підвела». Вітер перемінився, і тепер дощ бив їй просто в обличчя.

Наступного дня стежка перетворилася на рінисту ниточку, а згодом від неї лишився заледве натяк. Близько опівдня стежка різко урвалася, добігши до підніжжя вивітреного стрімчака. Нагорі, похмуро споглядаючи хвилі, стояв невеличкий замок: три перехняблені вежі — сильветки на тлі свинцевого неба.

— Це Шепіт? — поцікавився Подрик.

— А це схоже на кляті руїни? — Крабб сплюнув.— Це Лиховісне Лігво, престол старого лорда Бруна. Дорога тут закінчується. Далі поїдемо через сосновий бір.

Брієнна роздивлялася стрімчак.

— А як ми видеремося нагору?

— Легко,— Спритний Дик розвернув коня.— Тримайтеся ближче до Дика. Хлюпотуни полюбляють нападати на тих, хто пасе задніх.

Нагору вела крута кам'яниста стежка, яка ховалася у розколині. Здебільшого це було природне заглиблення, але місцями люди витесали сходинки, щоб полегшити підйом. З двох боків тиснули прямовисні скелі, за століття побиті вітрами й дощами. Спритний Дик дорогою показував на виступи.

— Ось голова людожера, бачите? — вказав він, і Брієнна посміхнулася, і справді побачивши голову.— А он кам'яний дракон. Друге крило в нього відвалилося, коли ще мій батько був маленький. А над ним он вим'я нависає, мов цицьки старої гаргари,— він зиркнув на Брієннині груди.

— Сер! Міледі! — гукнув Подрик.— Там вершник.

— Де? — Брієнні серед цих скель жодна не нагадувала вершника.

— На дорозі. Не скеля. Справжній вершник. Іде за нами. Внизу,— вказав він.

Брієнна розвернулася в сідлі. Видерлися вони вже височенько, узбережжя видно було на багато льє. Тою самою дорогою, якою вони щойно їхали, скакав кінь, відстаючи на дві-три милі. «Знову?» Брієнна підозріливо зиркнула на Спритного Дика.

— Не треба зизити на мене оком,— відказав Крабб.— Хай хто там їде, Спритний Дик тут ні до чого. Це хтось із Брунів, швидше за все, повертається з війни. Або якийсь співець, мандрує собі з місця на місце,— відвернувшись, він сплюнув.— Це не хлюпотун, ото вже точно, чорт забирай. Бо ті на конях не їздять.

— Не їздять,— підтвердила Брієнна. Бодай у цьому вони дійшли згоди.

Останні сто футів підйому були найкрутіші й найпідступніші. З-під копит зривалися камінці, з гуркотом скочуючись на стежку. Випірнувши з ущелини, подорожні опинилися під мурами замку. На парапеті вгорі на мить з'явилося обличчя та знову зникло. Брієнні здалося, що це жінка, й вона так і сказала Спритному Дикові.

— Брун застарий, щоб лазити на мури,— погодився той,— а сини й онуки всі поїхали на війну. Не залишилося нікого, самі дівки й кількоро шмаркатих дітлахів.

Брієнна мало не спитала, до якого короля приєднався лорд Брун, але тепер це вже не має значення. Брунові сини поїхали, і дехто з них уже й не повернеться. «Тут нас не приймуть гостинно». Замок, повний старих, жінок і дітей навряд чи відчинить браму озброєним незнайомцям.

— Ви так говорите про лорда Бруна, наче знайомі з ним особисто,— мовила Брієнна до