Бенкет круків - Джордж Мартін
— ПЕРЕМОГА! — крикнув Родрик Книгогриз, приклавши долоні рупором до рота.— Перемога й Аша!
— АША! — луною озвався лорд Бейлор Блектайд.— АША КОРОЛЕВА!
Крик підхопила Ашина команда:
— АША! АША! АША КОРОЛЕВА!
Вони тупали ногами, розмахували кулаками й кричали, й Мокрочубий слухав це, не вірячи власним вухам. Та вона ж знищить усе, чого домігся її батько! Але її підтримав Тристифер Ботлі, й чимало Гарло, дехто з Гудбразерів, червонопикий лорд Мерлін — більше людей, ніж жрець міг навіть уявити... і це жінку!
Однак решта мовчали або ж перешіптувалися з сусідами.
— Ніякого боягузливого миру! — нарешті загуркотів Ральф Кульга. Рудий Ральф Стоунгавз, змахнувши прапором Грейджоя, гримнув:
— Віктаріон! ВІКТАРІОН! ВІКТАРІОН!
Зчинилася штовханина. Хтось пожбурив шишку Аші в голову. Аша пригнулася, і її саморобна корона впала додолу. На мить жерцю здалося, що він стоїть на верхівці велетенського мурашника, а під ногами в нього вирують тисячі мурах. Хвилями перекочувалися крики «Аша!» й «Віктаріон!», так наче людей от-от поглине шалений шторм. «Це бог штормів поміж нас,— подумав жрець,— сіє гнів і розбрат».
Аж тут повітря прорізала сурма — гостра як криця.
Зловісно і згубно звучав її голос — палкий крик, від якого, здавалося, в тілі кістки починають стугоніти. Цей крик повис у вологому морському повітрі:
— А-а-ар-р-рі-і-і-і-і!
Всі очі повернулися на звук. Це сурмив один з Юронових напівкровок — здоровезний чолов'яга з поголеною головою. На руках у нього поблискували браслети — золоті, нефритові й гагатові, а на плечах виднілося татуювання якогось стерв'ятника, з чиїх пазурів скрапувала кров.
— А-а-ар-р-рі-і-і-і-і!
Ріг, у який дмухав чолов'яга, був чорний і покручений, більший за людину, й тримати його доводилося обіруч. Окутий стрічками червоного золота й темної криці, він був різьблений старовинними валірійськими символами, які, здавалося, світяться червоним, а звук дедалі наростав.
— А-а-ар-р-рі-і-і-і-і!
Це був жахливий звук — болісний і лютий стогін, який пропалював вуха. Ейрон Мокрочубий затулився від нього і почав молитися затонулому богу, щоб той здійняв потужну хвилю й змив того рога, примусивши замовкнути, але вереск не змовкав. «Та це пекельний ріг!» — хотілося крикнути Ейрону, але ніхто б його не почув. Чолов'яга з татуюванням так надимав щоки, що вони мало не лускали, а м'язи на грудях у нього напиналися так, що птах, здавалося, от-от зірветься й полетить. А символи й справді горіли — яскраво горіли: кожна риска й кожна літера мерехтіли білим вогнем. Звук усе не змовкав, луною котився поміж дзвінких пагорбів, летів ген поза пагорби, понад водами Колиски Наґи, щоб відбитися від гір Великої Весі,— він дзвенів і дзвенів, поки не заповнив собою великий всесвіт водяний.
І коли вже здавалося, що цей звук ніколи не втихне, він урвався.
Нарешті сурмачу забракло повітря. Заточившись, він мало не впав. На очах у жерця Орквуд Оркогорський підхопив його під руку, а Ліворукий Лукас Код забрав у нього чорний покручений ріг. З рогу здіймалася тонесенька цівочка диму, і жрець угледів на вустах сурмача кров і пухирі. Птах у нього на грудях теж кривавився.
Юрон Грейджой, до якого були прикуті всі очі, повільно видерся на пагорб. Угорі ще раз і ще раз крикнув мартин. «Безбожнику не посісти Скелястий престол»,— подумав Ейрон, але він розумів, що має дозволити брату висловитися. Губи його беззвучно ворушилися в молитві.
Ашині заступники відійшли вбік, і те саме зробили й Віктаріонові. Жрець, відступивши на крок, поклав долоню на холодне й шорстке кам'яне ребро Наґи. Вороняче Око зупинився на верхній сходинці, під дверима палацу Сірого Короля, й перевів своє усміхнене око на капітанів і королів, але Ейрон відчував і погляд його другого ока — того, яке ховалося під пов'язкою.
— ЗАЛІЗНІ,— заговорив Юрон Грейджой,— ви чули мою сурму. А тепер послухайте мою мову. Я — Балонів брат, найстарший серед живих Квелонових синів. У жилах моїх біжить кров лорда Вікона, так само як і кров Старого Кракена. Але заплив я далі за них усіх. Лише один з кракенів ніколи не зазнавав поразки. Лише один ніколи не прихиляв коліна. Лише один плавав до Ашаю в Тіні й бачив там немислимі дива й жахи...
— Якщо тобі так сподобалася Тінь, вертайся гуди,— гукнув рожевощокий Карл-Дівиця, один з Ашиних заступників.
Вороняче Око не звернув на нього уваги.
— Мій менший брат хоче докінчити Балонову війну й забрати Північ. Моя люба небога приготувала для нас мир і соснові шишки,— сині вуста його скривила посмішка.— Аша надає перемозі перевагу над поразкою. Віктаріон хоче ціле королівство, а не кілька крихітних ярдів землі. А зі мною ви отримаєте і те, і те.
Ви кличете мене Воронячим Оком. Що ж, хіба не у ворона найгостріше око? Після кожної битви злітаються ворони сотнями й тисячами бенкетувати на трупі загиблих. Ворон чує смерть здалека. І я чую, що Вестерос помирає. І ті, що підуть за мною, бенкетуватимуть до кінця своїх днів.
Ми — залізнородні, колись ми були завойовниками. Наша влада простягалася повсюди, де чути хлюпотіння хвиль. Брат мій воліє, щоб ви вдовольнилися холодною і гнітючою Північчю, а небога — ще меншим... але я віддам вам Ланіспорт. Небосад. Арбор. Старгород. Приріччя й Розлоги, королівський ліс і дощові ліси, Дорн і Прикордоння, Місячні гори і Видол Аринів, Тарт і Східці. Кажу вам: забираймо все! Кажу вам: забираймо Вестерос! — він глянув на жерця.— І все це во славу нашого затонулого бога, певна річ.
На якусь мить Ейрона захопили ці сміливі слова. Коли він уперше побачив у небі червону комету, йому теж про таке мріялося. Вогнем і мечем підкоримо царину, викорінимо септонівських сімох богів і білі дерева північан...
— Вороняче Око,— гукнула Аша,— ти в Ашаї весь розум розгубив? Нам не втримати Північ... нам не... як ми зможемо завоювати всі Сім Королівств?
— Чому ж, у минулому це траплялося. Невже Балон так мало учив свою дівчинку мистецтва війни? Віктаріоне, донька нашого брата, схоже, й не чула ніколи про Ейгона завойовника.
— Про Ейгона? — Віктаріон схрестив руки
