Бенкет круків - Джордж Мартін

— Колись і був знайомий.

Вона глянула на його камзол. На грудях обірвані нитки й темніша пляма на тканині свідчили про те, що колись тут був герб, нині зірваний. Отже, проводир їхній — дезертир, Брієнна вже не мала сумнівів. Може, отой вершник, що їде позаду, один з його братів по зброї?

— Їдьмо,— мовив Дик,— поки Брун не зацікавився, чого це ми стовбичимо під його мурами. Навіть дівка здатна накрутити клятого арбалета. Тут,— Дик тицьнув у напрямку порослих лісом вапнякових пагорбів позаду замку,— доріг уже немає, тільки річища струмків і звірині стежки, але не бійтеся, м'леді. Спритний Дик ці місця знає добре.

Саме цього Брієнна й боялася. Над стрімчаком літав вітер, але приносив він запах пастки.

— А вершник?

Скоро він теж подереться нагору — хіба що кінь у нього по воді вміє ходити.

— А що вершник? Якщо це якийсь дурень із Сутінь-долу, то, либонь, і кляту стежку знайти не зможе. А якщо й знайде, то в лісі ми відірвемося. Там дороги не буде, щоб їхати нашим слідом.

«Зате лишатимуться відбитки». Може, думала Брієнна, краще зустріти вершника тут, з мечем у руці. «Ото дурепою я видамся, якщо це якийсь співець або один з синів лорда Бруна». Мабуть, Крабб таки має рацію, вирішила вона. «Якщо вершник і завтра за нами їхатиме, тоді я ним і займуся».

— Як скажете,— мовила вона, розвертаючи кобилицю в напрямку заростів.

Замок лорда Бруна почав зменшуватися вдалині, а потім і зовсім зник. Навколо височіли чатові дерева й сосни-солдати, націливши в небо зелені списи. Під ногами лежала посилана шишками глиця — шаром товстим, як мур замку. Копита ступали майже безшумно. Якийсь час дощило, потім дощ ущух, потім знову почався, але серед сосон не впало ні краплі.

У лісі їхалося набагато повільніше. Брієнна вела кобилицю в зелені сутінки, продираючись серед дерев. Тут легко загубитися, збагнула вона. Куди не глянь — все однакове. Саме повітря здавалося сіро-зеленим і нерухомим. Соснове гілля дряпало руки, шкрябало нещодавно помальований щит. З кожною годиною моторошна непорушність тиснула дедалі дужче.

Спритного Дика це теж непокоїло. Пізніше, коли вже западали сутінки, він спробував заспівати. «Бурмило, був собі бурмило, бурмило, кошлатий чорний здоровило»,— затягнув він голосом дряпучим, як пара вовняних штанів. Але сосни поглинули пісню, як поглинали дощ і вітер. За деякий час Дик замовк.

— Погано тут,— мовив Подрик.— Лихе місце.

Брієнна почувалася так само, але не варто в цьому зізнаватися.

— Сосновий бір — місце похмуре, та все одно це просто бір. Нема тут чого нам боятися.

— А як же хлюпотуни? А голови?

— Розумний хлопчина,— засміявся Спритний Дик.

Брієнна кинула на нього роздратований погляд.

— Немає ніяких хлюпотунів,— сказала вона Подрику,— і голів теж немає.

Пагорби йшли то вгору, то вниз. Брієнна дуже сподівалася, що Спритний Дик — людина чесна і що він знає, куди веде їх. Сама-бо вона, мабуть, і не скаже, в якому напрямку море. День і ніч небо лишалося сірим і хмарним — дорогу не підсвічували ні сонце, ні зірки.

Увечері зупинилися на ночівлю рано, спустившись із пагорба просто до блискучого зеленого болота. У сіро-зеленому світлі земля під ногами видавалася твердою, та щойно заїхали в болото, коні провалилися по загривок. Довелося розвертатися й шукати твердого ґрунту.

— Нічого страшного,— запевнив Крабб.— Піднімемося знов на пагорб і спустимося з іншого боку.

Наступного дня все повторилося. Їхали серед сосон і боліт, під темним небом, яке раз у раз проливалося дощем, минали карстові вирви, печери й руїни стародавніх твердж, каміння яких уже геть поросло мохом. Кожна купа каміння мала свою історію, і Спритний Дик розповів їх усі. Якщо його послухати, то мешканці мису Ломиклішня поливали свої соснові бори кров'ю. Брієнні вже терпець уривався.

— Довго ще? — нарешті запитала вона.— Ми вже, мабуть, кожне дерево на Ломиклішні бачили.

— Оце навряд чи,— мовив Крабб.— Але ми вже близько. Бачите, дерева рідшають. Недалеко вузьке море.

«Блазень, до якого він пообіцяв мене привести, певно, виявиться моїм власним віддзеркаленням у воді»,— подумала Брієнна, але який сенс розвертатися, коли вже заїхала так далеко? Вона змучилася, нема й мови. Стегна понатирало сідлом, останнім часом ночами вона спала щонайбільше по чотири години, поки сторожив Подрик. Якщо Спритний Дик замислив повбивати їх, то, переконана була Брієнна, спробу зробить саме тут, бо ці місця він добре знає. Може, він веде їх зараз у якесь розбійне кубло, де чекають на нього такі самі підступні поплічники. А може, він просто їздить колами, щоб дочекатися, поки їх наздожене вершник. Від самого замку лорда Бруна вони й знаку не бачили того вершника, але це ще не означає, що він покинув своє переслідування.

«Може, доведеться його вбити»,— одного вечора міркувала Брієнна, міряючи кроками маленький табір. На саму думку про це ставало млосно. Її військовий інструктор, старий вояк, завжди ставив під сумнів її готовність до справжнього бою. «У тебе в руках чоловіча сила,— неодноразово казав він,— але серце в тебе м'яке, дівчаче. Одна справа — тренуватися з тупим мечем у руці, й зовсім інша — на фут застромити гостру крицю людині в нутрощі, спостерігаючи, як у її очах згасає світло». Щоб загартувати Брієнну, сер Гудвін відсилав її на батькову бійню — різати ягнят і молочних поросят. Поросята верещали, а ягнята ревіли, як перелякані діти. До закінчення брудної роботи Брієнна була вже сліпа від сліз, а просякнутий кров'ю одяг вона одразу віддавала покоївці, щоб спалила. Але в сера Гудвіна й досі лишалися сумніви. «Порося — це порося. З людиною все інакше. Коли я був ото таким молоденьким зброєносцем, як ти, мав я друга — дужого, меткого й моторного, на тренуваннях він завжди перемагав. Ми всі були певні, що одного дня він стане блискучим лицарем. А тоді на Східці прийшла війна. В мене на очах друг мій кинув ворога на коліна й вибив топора з його руки, та коли вже готовий був його добити, на мить затнувся. А у бою мить — це ціле життя. Ворог устиг вихопити чингал і застромити його в щілину на латах мого друга. Вся сила, вся швидкість, всі важко напрацьовані навички виявилися балабона не варті, бо друг злякався вбити. Пам'ятай про це, дівчинко».

«Пам'ятатиму,— присягнулася Брієнна його тіні в сосновому бору. Вона присіла на камінь, витягнула меча й заходилася нагострювати.— Пам'ятатиму