Бенкет круків - Джордж Мартін
— Навіщо мені брехати? — здивувалася вона.— Кожна місцевість має своїх героїв. Там, звідки я, співці співають про сера Галадона Могилівського, Бездоганного Лицаря.
— Сера Галадона якого? — пирхнув Дик.— Ніколи не чув. І чим він був у біса такий бездоганний?
— Сер Галадон був таким доблесним звитяжцем, що сама Діва віддала йому своє серце. На знак свого кохання вона дарувала йому чарівного меча. Вірна Діва — ось як він називався. Жоден звичайний меч не лишав на ньому слідів, жоден щит не міг захистити від його цілунку. Сер Галадон гонорово носив Вірну Діву при боці, та лише тричі виймав з піхов. Проти смертних він ніколи не піднімав Вірної Діви, бо вона мала завелику силу, щоб такий бій вважати чесним.
Крабба це тільки розсмішило.
— Бездоганний Лицар? Бездоганний Бовдур, ось як буде правильно. Який сенс у чарівному мечі, якщо ним, чорт забирай, не користуватися?
— Це честь,— озвалася Брієнна.— Володіти ним — це честь, ось який сенс.
На це він розреготався тільки дужче.
— Сер Кларенс Крабб легко б собі волохату дупу підтер вашим Бездоганним Лицарем, м'леді. Якби вони колись перетнулися, то на полиці в Шепоті стояла б нині ще одна голова, ось що я вам скажу. «Треба було таки витягти меча,— торочила б вона іншим головам.— Треба було таки витягти того клятого меча».
Брієнна не стримала посмішки.
— Можливо,— погодилася вона,— але сер Галадон був зовсім не бовдур. Проти ворога вісім футів заввишки, верхи на турові, він, мабуть, таки заголив би Вірну Діву. Подейкують, одного разу він зарубав нею дракона.
На Спритного Дика це не справило враження.
— Костолом теж змагався з драконом, але йому ніякий чарівний меч не знадобився. Він тому драконові просто шию у вузол зав'язав, аж той, дихаючи полум'ям, тільки власну дупу підсмажував.
— А що ж тоді робив Костолом, коли з'явився Ейгон з сестрами? — поцікавилася Брієнна.
— Він уже мертвий був. М'леді хіба не знає? — Крабб скоса кинув на неї погляд.— Ейгон послав на Ломиклішню свою сестру, оту Вісенію. Лорди на той час уже знали про долю Гарена. Й вони — нема дурних — склали мечі їй до ніг. Королева прийняла їх, і лорди повідомили, що не служать ні Дівоставу, ні острову Краба, ні Сутінь-долу. Але тих клятих Сельтигарів це не зупинило — вони й досі своїх митарів посилають на східне узбережжя збирати податки. Якщо посилають багато, то кілька й назад вертаються... а так ми вклоняємося тільки своїм володарям і королю. Справжньому королю, а не Роберту й іже з ним,— він сплюнув.— З королевичем Рейгаром на Тризубі билися і Крабби, і Бруни, і Боґзи; були наші й у королівській варті. Гарді, Кейв, Пайн, три Крабби — Клемент, Руперт і Кларенс Коротун. Шість футів на зріст, але й справді коротун порівняно з сером Кларенсом. Ми тут усі віддані драконам, по всій дорозі на Ломиклішню.
Що далі на північний схід, то менше ставало подорожніх, аж поки вже й заїздів не лишилося. Прибережна дорога тут геть заросла бур'яном. Того дня ночували в рибальському селищі. Брієнна заплатила кілька мідяків, щоб місцеві пустили їх спати на сіновал. Вони з Подриком зайняли горище й, вилізши туди, забрали нагору драбину.
— Лишаєте мене самого внизу — не боїтеся, що я коней вкраду? — гукнув знизу Крабб.— Їх теж нагору забирайте, м'леді.
Оскільки вона не відповіла, він провадив:
— Сьогодні вночі буде дощ. Холодна злива. Ви собі з Подом спатимете в теплі й затишку, а старому Дику тут мерзнути самотою? — він, бурмочучи, похитав головою, вкладаючись на стіжку сіна.— В житті не бачив такої недовірливої панни.
Брієнна згорнулася калачиком, накрившись плащем, поруч позіхав Подрик. «Не завжди я була така обережна,— хотілося їй крикнути Краббу.— Змалечку я вірила, що чоловіки всі шляхетні, як мій батько». Навіть оті, що розпатякували, яка вона красуня, яка висока, метка й розумна, яка граційна в танці. Це септа Роель скинула їй полуду з очей. «Вони так кажуть, аби тільки здобути прихильність твого батька,— пояснила жінка.— Правду тобі скажуть дзеркала, а не чоловічі язики». Це був жорстокий урок, після якого Брієнна довго плакала, але він придався їй у Небосаду, коли сер Гайл вирішив з друзями трохи розважитися. «У нашому світі панна мусить бути обережною, бо недовго залишатиметься панною»,— саме думала Брієнна, коли почав накрапати дощ.
У рукопашній на Буремості вона одного по одному побила всіх своїх «залицяльників» — Фароу, Амброза й Буші, Марка Малендора, Реймонда Нейланда й Вілла Чорногуза. Переїхала Гарі Соєра, проломила шолома Робіну Потеру, залишивши йому жахливий шрам. А коли упав останній з них, Матір привела до неї Конінтона. Цього разу сер Ронет тримав не троянду, а меча. Кожен удар, якого йому завдала Брієнна, був солодший за цілунок.
Того дня останнім наразився на її гнів Лорас Тайрел. Він до неї ніколи не залицявся, та й узагалі на неї не дивився, але в нього на щиті красувалися три золоті ружі, а Брієнна ружі ненавиділа. Один погляд на них додав їй лютої сили... Нарешті Брієнна поринула в сон, і їй наснився той бій, а ще сер Джеймі — він застібав у неї на плечах веселкового плаща.
Наступного ранку дощ не вщухав. Коли сіли снідати, Спритний Дик запропонував перечекати, заки дощ припиниться.
— А коли це буде? Завтра? За два тижні? Наступного літа? Ні. Маємо плащі, а дорога далека — багато льє попереду.
Дощило цілісінький день. Вузька стежка, якою прямували, скоро перетворилася на болото. Дерева стояли голі, й опале їхнє листя невпинний дощ перетворив на мокрий брунатний килим. Хоча плащ у Дика підбитий був білячим хутром, чолов'яга промок до нитки, й Брієнна бачила, як він труситься. На мить їй стало навіть його шкода. Він давно недоїдає, це ж очевидно. Цікаво, думала, вона, а справді існує та пачкарська печера і той зруйнований замок? Голод, бува, штовхає на відчайдушні вчинки. Може, це просто спроба її ошукати? У
