Бенкет круків - Джордж Мартін
...і залишки багаття.
У вухах Брієнни дзумів наполегливий шепіт. Вона опустилася біля полум'я навколішки. Підняла обгорілого патика, понюхала його, помішала попіл. Хтось тут уночі грівся. Або ж посилав сигнал кораблю на морі.
— Аго-о-ов! — погукав Спритний Дик.— Є тут хто?
— Тихо,— звеліла йому Брієнна.
— Хтось, мабуть, ховається. Хоче нас роздивитися, перш ніж показатися,— він рушив до сходів, які вели під землю, й зазирнув у темряву.— Аго-о-ов! — знову погукав він.— Є там хто?
Брієнна бачила, як гойднувся пагін. З кущів висковзнув чоловік — такий забрьоханий, наче просто з землі випірнув. У руці мав поламаного меча, але збентежило Брієнну не це, а його обличчя — маленькі очка і плаский широкий ніс.
Вона впізнала цей ніс. І ці очі також. Пиг — ось як називали чолов'ягу його приятелі.
Здалося, що все відбулося за одну мить. З-за колодязя випірнув ще один чоловік — цілком безшумно, як ото змія ковзає по купі вологого листя. Був він у залізному напівшоломі, обтягнутому брудним червоним шовком, і тримав у руці короткий товстий дротик. Його Брієнна теж упізнала. Ззаду почувся шелест, і з-поміж червоного листя визирнула голова. Крабб саме стояв під віродеревом. Звівши очі, він побачив обличчя.
— Ось,— мовив він до Брієнни,— це той блазень, що ви шукали.
— Дику,— гукнула Брієнна,— до мене!
З гучним реготінням-іржанням Шагвел стрибнув з віродерева. Був він у блазенському костюмі, але такому вицвілому й брудному, що той здавався не так рожево-сірим, як брунатним. Замість блазенського ціпа він тримав потрійний моргенштерн — з дерев'яного держака звисали три шпичасті кулі. Змахнув тим моргенштерном низько над землею — і Краббове коліно вибухнуло кров'ю й кістками.
— Сміхота,— каркнув Шагвел, коли Дик упав. Меч, якого Дикові дала Брієнна, вилетів з руки та зник між дерев. Крабб з вереском звивався на землі, стискаючи потрощене коліно.
— Ви тільки погляньте,— мовив Шагвел,— це ж Пачкар Дик, який нам карту намалював. Приїхав аж сюди, щоб нам золото повернути?
— Будь ласка,— схлипував Дик,— будь ласка, не треба, нога...
— Болить? Зараз перестане.
— Облиш його! — гукнула Брієнна.
— НІ! — вереснув Дик, закривавленими руками затуляючи голову. Але Шагвел уже крутнув шпичасту кулю й зацідив просто Краббові в обличчя. Почувся нудотний хрускіт. А за мить у тиші, яка запала, Брієнна почула калатання власного серця.
— Лихий Шаг,— мовив чолов'яга, який випірнув з-за колодязя. Побачивши Брієннине обличчя, він розреготався.— Знову ти, жінко? Що, вирішила нас вистежити? Чи скучила за нами?
Перестрибуючи з ноги на ногу, Шагвел розкрутив своє молотило.
— Це вона до мене прийшла. Я-бо снюся їй щоночі, коли вона собі в щілину пальці пхає. Вона мене жадає, хлопці, ця кобила скучила за своїм веселим Шагом! Поратиму її в сраку, вдую їй блазенського сімені, щоб виплодила мені мою маленьку копію.
— Для цього інша дірка потрібна, Шагу,— мовив Тимеон, по-дорнському розтягуючи слова.
— То я скористаюся всіма дірками. Про всяк випадок,— Шагвел рушив до неї з правого боку, в той час як Пиг обходив її з лівого, змушуючи задкувати до нерівного обриву кручі. «Корабель, який візьме трьох пасажирів»,— пригадалося Брієнні.
— То вас тільки троє.
— Після Гаренхолу,— знизав плечима Тимеон,— ми розбіглися, кожен куди хотів. Урсвик зі своїми поїхав на південь, у Старгород. Рордж вирішив, що зможе вислизнути через Варницю. А ми з хлопцями рушили в Дівостав, але на корабель ніяк не могли потрапити,— дорнянин узяв дротик напереваги.— Ти ото коли Варго вкусила, кінець йому прийшов. Вухо в нього почорніло, гноїлося. Рордж з Урсвиком хотіли їхати геть, але Цап звелів нам утримувати замок. Казав, що він — лорд Гаренхолу, ніхто в нього замку не забере. Слиною бризкав, ото як завжди. Подейкують, Гора-на-коні його на шматочки покраяв. Сьогодні руку, завтра ногу — рівненько чикрижив. Ще й перебинтовував, щоб Гоут не помер. Прутень наостанок залишав, але прилетів птах, викликав Гору на Королівський Причал, отож він закінчив справу та й поїхав собі.
— Я тут не через вас. Я шукаю...— вона мало не сказала «сестру»,— блазня.
— Я блазень,— радісно оголосив Шагвел.
— Не той блазень,— випалила Брієнна.— Той, який мені потрібен, подорожує з високородною панною, дочкою лорда Старка Вічнозимського.
— Тоді тобі потрібен Гончак,— мовив Тимеон.— Але його тут немає, на жаль. Тільки ми.
— Сандор Кліган? — перепитала Брієнна.— Про що ви?
— Це у нього Старкова дочка. Наскільки я чув, вона їхала у Річкорин, але він її викрав. Клятий пес!
«Річкорин,— подумала Брієнна.— Їхала у Річкорин. До дядьків».
— А ви звідки знаєте?
— Один з Берикових хлопців розповів. Лорд Лискавка теж її шукає. Розіслав своїх людей по всьому Тризубу — винюхують її. Ми після Гаренхолу на трьох з них наскочили, й перед смертю один нам ото таке розповів.
— Та він міг набрехати.
— Міг, але не набрехав. Згодом ми чули, що Гончак зарубав трьох вояків свого брата у заїзді на роздоріжжі. З ним там була дівчинка. Хазяїн заїзду перед смертю присягався, що так і було, та й повії казали те саме. Бридкі вони були — жах. Не такі бридкі, як ти, звісно, але...
«Він мою увагу відвертає,— збагнула Брієнна.— Заколисує мене своїм голосом». Пиг підкрадався ближче. Шагвел стрибнув до Брієнни. Вона позадкувала. «Та вони мене зараз зі скелі скинуть!»
— Не підходьте,— застерегла вона.
— Я тебе і в ніс попораю, дівко,— заявив Шагвел.— Кумедно буде, ні?
— Прутик у нього малесенький,— пояснив Тимеон.— Опусти меча, жінко, і ми з тобою лагідно обійдемося. Нам тільки золото потрібне, щоб пачкарям заплатити.
— І якщо я вам віддам золото, ви нас відпустите?
— Відпустимо,— посміхнувся Тимеон.— Коли всі тебе взуємо по черзі. Заплатимо, як справжній повії. По срібняку за кожен раз. А як ні, то все одно заберемо золото і зґвалтуємо, а потім вчинимо так само, як Гора вчинив з лордом Варго. Що обираєш?
— Ось що,— Брієнна кинулася на Пига.
Той
