Примхлива мрія - Agrafena

– Віка? – у чоловічому голосі явно відчувалася підозра.

– Пашо, дивись на дорогу, будь ласка! – нервово вигукнула я.

– Нічого страшного, – спокійно відповів Павло, – я все контролюю і встигну зреагувати, якщо що.

Але мені було моторошно. І справа була не в тому, що ми могли потрапити в аварію. Я до тремтіння боялася свого чоловіка.

Що, якщо всієї його витримки вистачить тільки для того, щоб доїхати додому? Що буде потім? А раптом Павло не буде чекати, поки я буду готова до близькості, і просто зґвалтує мене? Може, у нього зовсім зірве дах, і він завдасть мені шкоди? Або навіть роздере? Я ж бачила його зуби, такими запросто можна перегризти горло буйволу.

Добре, що він більше нічого не питав, просто відвернувся і дивився на дорогу.

«До речі, – здригнулася я всім тілом, – куди він мене везе?».

Схоже, що до себе додому, а не до мене. Я напружилася ще більше.

– Мила, в чому справа? – не відводячи погляду від дороги, спитав Павло.

– Ні в чому, – спробувала сказати якомога спокійніше. – Я ж сказала, все нормально.

– Ну-ну...

Коли машина зупинилася біля воріт будинку Красіних, мене просто трясло. Добре, що зуби ще не цокотіли. Але, зважаючи на те, що відбувається, це лише питання часу.

Намагалася заспокоїти свої нерви, навіть заплющила очі, щоб зосередитися.

– Дружино!

Мало не підскочила до стелі й злякано подивилася на чоловіка поруч, очі якого були яскраво-жовтого кольору. – Іди до мене, – ну от, почалося! Ще не вистачало, щоб він просто в машині... що зробив? Дай Боже залишитися живою.

– Мені потрібно у ванну! – швидко випалила, смикаючи за ручку дверцят, які чомусь не відчинялися.

– Ану, сидіти! – гаркнув мій мучитель, як тільки дверцята нарешті відчинилися, і я вже готова була вилетіти з машини.

Що б я потім робила, не вирішила. Можливо, побігла б, куди очі дивляться. Але не встигла. Була миттєво схоплена й притиснута до кам'яних грудей чоловіка. Відчувши, як несамовито б'ється його серце, заціпеніла, як кролик перед удавом.

– Ну ось, – задоволено пробурмотів нахабний перевертень, зручніше обіймаючи мене за плечі, – я тебе слухаю. Розповідай.

– Що розповідати?

– Наприклад, чому ти раптом почала від мене тікати, як від якогось демона? – До моєї шиї, де була шлюбна мітка, торкнулися гарячі губи чоловіка, і ніжний поцілунок обпалив шкіру.

Від хвилі бажання я ахнула.

У відповідь пролунав глибокий гортанний стогін, і моє обличчя почали покривати поцілунками. Ніжними та напрочуд невагомими.

Здавалося, навіть відчути ці дотики не можна було, але я їх відчула повною мірою. Настільки, що через кілька секунд вже сама намагалася тісніше притиснутися до чоловіка, який дарує такі чудові ласки, на які моє тіло відгукнулося полум'яно-яскравою хвилею ніколи раніше не випробуваних прагнень тіла і душі.

Злитися, зростись, переплестися намертво з іншою людиною. Подарувати шалену радість своєму чоловікові і у відповідь отримати не менш яскраві враження.

– Віка, – хриплуватий тягучий голос прямо біля мого вуха, – скажи, дівчинко моя, що не так?

– Не знаю... – прошепотіла, докладаючи зусиль, щоб упорядкувати своє дихання.

– Ти збиралася втекти від мене? – легкі дотики губ за вухом відволікали, змушували все стискатися всередині.

Зібравшись з силами, трохи відхиляюсь від Павла. Виявляється, він мене вже не тримає, а я й не помітила.

– У тебе очі жовті, – пробурмотіла нерішуче.

– І що? Ти вже бачила таке раніше.

– І це, як би сказати? Ти збираєшся зі мною ... – Що ж я не можу вголос вимовити те, що думаю? – У ліжко...

– Віка, – спокійний голос чоловіка зовсім не відповідав його вигляду: дихання його було прискореним і важким. – Ми вже спали з тобою в одному ліжку. І не лише спали. Що зараз змінилося? Я все той самий чоловік, що й раніше.

– У тебе очі жовті! – Як же йому пояснити?

– Ти вже казала.

– Паш, у тебе очі змінюють колір, коли ти в люті. А раптом ти...?

– От же дурненьке дівчисько! – у серцях гаркнув Павло, відкидаючись назад на спинку сидіння та заплющуючи очі.

Майже на хвилину в салоні машини запанувала тиша, нарешті чоловік глянув на мене.

– Так краще?

Я полегшено покивала головою. Зараз він виглядав цілком звичайним, як завжди. Очі повернули звичний мені колір – блакитний.

– Віка, ми ж з тобою домовилися: якщо тебе щось лякає чи здається незрозумілим, просто спитай. Ти злякалася, що я ображу тебе в ліжку?

– Щось на кшталт того, – я так зосереджено дивилася на іграшкову собачку, закріплену на панелі біля лобового скла, ніби бачила її вперше.

– О, Боги та первородна мати-вовчиця, за що мені це? Віка, чому ти просто не сказала, що тобі страшно?

– І що б це змінило?

– Ось що! – І Пашка підсунув свою руку прямо мені під ніс. Я аж відсахнулася, не розуміючи, що це означає.

Потім нерішуче перевела погляд на простягнуту руку і ледь не скрикнула від захоплення: шлюбна в'язь на його зап'ясті змінилася. Хоча сам малюнок, його лінії та завитки залишилися тими самими, колір став зовсім інший. Начебто видатний художник наніс унікальний об'ємний малюнок розплавленим золотом. Здавалося, ніби Павло одягнув на руку справжній золотий браслет, найтонший і візерунчастий, з-під якого виднілися ледве помітні сріблясто-зелені завитки.

– Що це означає? – я легенько провела пальцем по незвичайній прикрасі.

– Після того, як я поставив тобі мітку, мій звір повністю визнав тебе своєю парою. Тому шлюбний браслет змінився. Тепер, якої б іпостасі я не був, ніколи, ти чуєш, ніколи я не зможу навмисне завдати тобі шкоди. Навіть якщо з якоїсь причини застрягну у своїй іншій сутності, я все одно впізнаю тебе на вигляд, за голосом чи запахом. Ти зрозуміла?

Я кивнула.

– Якщо тебе щось налякало, якщо те, що я роблю, неприємне, просто скажи.

Я знову кивнула. Скоро так і розмовляти розучуся.