Примхлива мрія - Agrafena

Тойота плавно зупинилася на узбіччі.

Льолька тільки байдуже знизала плечима:

– Нічого страшного, дістануся сама. Чи вперше?

– Жодних “сама”! Я обіцяла доставити тебе додому і зроблю це. Ходімо! – вислизнула з машини, не чекаючи, поки Ольга піде за мною, й попрямувала до найближчого таксі.

Дверцята автомобіля були відчинені, а за кермом у розслабленій позі сидів симпатичний дядечко. Я попросила його доставити мою подружку додому в цілості й безпеці, оплатила поїздку та посадила Льольку на заднє сидіння авто.

– Оль, – повинилася я, – ти не ображайся. Не хочеться змушувати людину чекати. Я й так уже запізнююся.

– Я все розумію, – на губах подружки з'явилася слабка посмішка, – подзвони, як звільнишся.

– Ну, звісно.

Я не стала чекати, поки таксі від'їде, і одразу побігла до своєї машини, вмостившись на переднє сидіння.

Мій чоловік кинув на мене погляд, у якому явно читалася жага до вбивства. Причому першою в його списку тих, кого він би зараз залюбки прикінчив, напевно, була я. Довела чоловіка, треба терміново виправляти ситуацію.

– Ну що, поїхали додому? – спокійно спитала я. – Тільки обережніше, будь ласка. Хотілося б дістатися цілком, а не частинами.

– Додому? – підозріло уточнив Пашка. – Тобі треба заїхати додому?

– Просто поїхати додому, – зітхнула я. – Чи маєш інші плани зараз?

– З тобою не занудьгуєш, – посміхнувся перевертень, і машина миттєво зірвалася з місця.

– Це точно, – невесело похитала я головою. А чого радіти? Займатися коханням тільки тому, що такі дні особливі настали? Не надихає.

Спершу Павло не помітив мого настрою. Дивлячись уперед, він сумлінно витримував близько шістдесяти кілометрів, сконцентрувавши всю свою увагу на дорозі. Але як тільки автомобіль починав набирати швидкість, варто мені зробити ледь помітний рух або повернути голову в бік спідометра, стрілка негайно поверталася на позначку "шістдесят".

Я навіть деякий час захоплювалася своїм чоловіком за його самовладання. До того моменту, поки не помітила його руки. Він так сильно стискав кермо, що кісточки його пальців побіліли. Мені відразу стало недобре, а коли я обережно спробувала подивитися на Пашу, він миттєво повернувся до мене:

– Щось не так?

– Ні-ні, – через силу відповіла я, – все нормально.

Але нормально нічого не було. Яскраво-жовті нелюдські очі втупилися в мене. Зіниці звузилися й стали крихітними. І відливали ці незвичайні зіниці чомусь синім кольором.