Буря Мечів - Джордж Мартін

Стук-стук-стук, долинуло до Дані. Обличчя Аристана Білобородого лишалося незворушним, а от ціпок вибивав його лють. Стук-стук-стук. Дані змусила себе посміхнутися.

— На «Балеріоні» в мене є власний ведмідь,— сказала вона до перекладачки,— і він мене може з’їсти, якщо я не повернуся вчасно.

— Бачиш,— зронив Кразнис, коли йому переклали її слова.— Не жінка вирішує, а чоловік, до якого вона біжить. Як завжди!

— Подякуй доброму пану за його терплячість і доброту,— сказала Дані,— і перекажи йому, що я обміркую все, що сьогодні тут дізналася.

І вона подала руку Аристану Білобородому, який повів її назад через площу до паланкіна. До них з двох боків долучилися Аґо з Джого, дибаючи перевальцем, як усі кривоногі комонники, коли змушені злізти з коней і топтати землю, як прості смертні.

Дані, хмурячись, залізла в паланкін і запросила Аристана до себе. В таку спеку літня людина не має ходити пішки. Паланкін рушив, але Дані не засувала фіранок. Коли сонце так яро пече місто з червоної цегли, тішить кожен повів вітерцю, навіть якщо він здіймає дрібну червону куряву. «Крім того, важливо все бачити».

Дивним містом був цей Астапор — навіть як на людину, яка побувала в Палаці праху й купалася в Лоні світу біля підніжжя Матері гір. Усі вулиці були бруковані такою самою червоною цеглою, як і площа. З такої точно цегли були і східчасті піраміди, і викопані в землі бійцівські кубла-амфітеатри, сірчані фонтани і похмурі винні печери, і старовинні мури, що оточували їх. «Скільки цегли,— думала Дані,— і вся стара, сиплеться!» Дрібний червоний пил був повсюди — з кожним поривом вітру він танцював у стічних канавах. Не дивно, що стільки жінок в Астапорі затуляли обличчя: цегляний порох колов очі гірше за пісок.

— Дорогу! — кричав Джого, який їхав попереду паланкіна.— Дорогу матері драконів!

Та коли він розкрутив довгий батіг зі срібним руків’ям, який йому подарувала Дані, й ляснув ним у повітрі, вона визирнула у віконечко й попросила його так не робити.

— Не тут, крове од крові моєї,— сказала вона його рідною мовою.— Ця бруківка й так забагато чула ляскоту батогів.

Зранку, коли вони виїздили з порту, вулиці були переважно порожні, але й зараз повними їх не можна було назвати. Продибав слон з ґратчастим паланкіном на спині. У висохлій мурованій фосі сидів голий хлопчик, у якого лупилася шкіра, колупався в носі й роздивлявся якихось мурах на вулиці. Почувши стукіт копит, він підвів голову й роззявив рота на колону верхових гвардійців, яка проїхала повз нього у хмарі червоної куряви й сухого сміху. Мідні кружала, нашиті на жовті шовкові плащі, сяяли як сонця, а от вишивані сорочки гвардійців були лляні, а нижче пояса чоловіки були в складчастих спідницях і сандалях. Усі без головних уборів, гвардійці зі свого наолієного й начесаного жорсткого волосся, чорного з червоним відливом, накрутили такі дивні зачіски — роги, крила, клинки й навіть долоні,— що схожі були на бісівський гурт, який утік із сьомого пекла. Якийсь час голий хлопчик роздивлявся їх, потім Дані, але вони вже проїхали, тож він повернуся до мурашок і до колупання в носі.

«Старе це місто,— подумала Дані,— та не таке вже багатолюдне, як було за часів своєї слави, й тим паче не таке, як Карт, чи Пентос, чи Ліс».

На перехресті паланкін різко зупинився, пропускаючи валку рабів, які шаркали поперечною дорогою, підстьобувані вилясками наглядачевого батога. Це не незаплямовані, зауважила Дані, а прості невільники зі світло-коричневою шкірою і чорним волоссям. Були серед них і жінки, але дітей не траплялося. Всі йшли голі. Позаду них їхали на віслюках два астапорці — чоловік у червоному шовковому токарі й затулена чадрою жінка в тоненькому синьому лляному вбранні, розцяцькованому уламками лазуриту. В чорних з червоним відливом косах був гребінь зі слонової кістки. Чоловік, сміючись, щось шепотів до неї, не звертаючи уваги ні на Дані, ні на своїх рабів, ні на наглядача з його канчуком-п’ятирчаткою — кремезного дотрака, на м’язистих грудях якого була гордо витатуйована гарпія з ланцюгом.

— З крові й цегли — Астапор,— пробурмотів Білобородий,— з крові й цегли — люди...

— Що це? — зацікавилася Дані.

— Старий вірш, якого мене, ще хлопчака, навчив мейстер. Я і не здогадувався, який він влучний. Цегла Астапора червона від крові рабів, які її виробляють.

— Цілком вірю,— сказала Дані.

— То їдьте звідси, поки й ваше серце не обернулося на цеглу. Пливімо просто сьогодні, з вечірнім припливом.

«Хотіла б я!» — подумала Дані.

— З Астапора, сер Джора каже, я можу відплисти тільки з військом.

— Сер Джора сам був работоргівцем, ваша світлосте,— нагадав їй старий.— У Пентосі, Мирі й Тайроші ви можете найняти перекупних мечів. Люди, які вбивають за гроші, не мають честі, та принаймні вони не раби. Прошу вас, зберіть свою армію там.

— Мій брат бував у Пентосі, Мирі, Браавосі — майже в усіх вільних містах. Магістри й архонти поїли його вином і годували обіцянками, але душа його вмирала з голоду. Людина не може все життя їсти з жебрацької миски й лишатися людиною. Я такого наїлася в Карті, з мене досить. І в Пентос із простягнутою рукою я не піду.

— Ліпше бути жебраком, ніж рабовласником,— сказав Аристан.

— Каже людина, яка ні тим, ні тим не була,— роздулися ніздрі в Дані.— Ви собі уявляєте, як це, коли вас продають, зброєносцю? А я уявляю. Мій брат продав мене халу Дрого за обіцяну золоту корону. От Дрого його й коронував золотим вінцем, хай і не зовсім таким, про який брат мріяв, а мене... мене мій сонце-й-місяць узяв собі за королеву, та якби він був іншою людиною, міг би вчинити й не так. Невже ви гадаєте, я забула, як це — боятися?

Білобородий схилив голову.

— Ваша світлосте, я не хотів вас образити.

— Мене ображає тільки брехня, а чесна рада — ніколи,— Дані заспокійливо поплескала Аристана по руці, помережаній старечими плямами.— Просто в мене драконячий норов. Нехай це вас не лякає.

— Постараюся не забувати,— усміхнувся Білобородий.

«Хороше в нього обличчя,