Буря Мечів - Джордж Мартін

Слухаючи це, Аристан Білобородий постукував по бруківці кінцем своєї палиці — тук-тук-тук. Повільно й мірно. Дані бачила, як він відводить очі, наче не може більше дивитися на Кразниса.

— Добрий пан каже, що цих євнухів не можна спокусити ні грошима, ні плотськими втіхами,— звернулася Дані до дівчинки,— та якщо хтось із моїх ворогів запропонує їм волю в обмін на зраду...

— Вони його тут-таки вб’ють і принесуть їй його голову, так їй і перекажи,— відповів работоргівець.— Інші раби, буває, крадуть і ховають срібло в надії купити собі свободу, та незаплямовані не візьмуть її, навіть якщо ця лошиця їм її вирішить дарувати. Їхнє життя — це служіння. Вони солдати. І все.

— Солдати мені й потрібні,— визнала Дані.

— Скажи їй: значить, добре, що вона припливла в Астапор. І спитай, наскільки велика їй потрібна армія.

— А скільки незаплямованих у вас є на продаж?

— На цю мить — вісім тисяч повністю навчених бійців. І ще вона має знати, що продаємо ми їх тільки підрозділами. Тисячами або сотнями. Колись продавали й на десятки, для домашньої варти, але пересвідчилися, що це не дуже розумно. Десятеро вояків — то замало. Вони розчиняються серед інших рабів, буває, навіть серед вільних людей, і геть забувають, хто вони і для чого,— мовив Кразнис і, дочекавшись, коли це перекладуть загальною мовою, повів далі.— Королева-жебрачка має розуміти, що таке диво дешево не купиш. У Юнкаї та Міріні рабів-мечників можна купити дешевше за мечі, але незаплямовані — це найкраща піхота в усьому світі, кожен з них — це роки й роки підготовки. Скажи їй, що вони — як валірійська криця, яку роками кують і загортають, кують і загортають, поки не стане міцнішою і стійкішою за будь-який метал на землі.

— Що таке валірійська криця, я знаю,— мовила Дані.— Запитай доброго пана, чи серед незаплямованих є свої командири.

— Над ними слід поставити ваших командирів. Ми їх вчимо слухатися, а не думати. Якщо їй мізки потрібні, хай купує тлумачів.

— А озброєння?

— Меч, щит, спис, сандалі та стьобана сорочка додаються,— сказав Кразнис.— І, певна річ, шпичасті шоломи. Незаплямовані можуть носити лати, які ви схочете, але надавати їх ви маєте самі.

Більше питань у Дані не лишилося. Вона поглянула на Аристана.

— Ви довго живете на світі, Білобородий. Побачили ви цих воїнів — і що скажете?

— Скажу «ні», ваша світлосте,— миттю відповів старий.

— Чому? — поцікавилась вона.— Кажіть, не соромтеся.

Дані подумала, що здогадується, що він промовить, але хотіла, щоб це почула і дівчинка-рабиня — таким чином згодом про це дізнається і Кразнис мо Наклоз.

— Королево,— заговорив Аристан,— тисячі років не було вже в Сімох Королівствах рабів. І давні боги, і нові вважають рабство огидним. Це зло. Якщо ви з собою у Вестерос приведете армію рабів, чимало людей відвернеться від вас за одне вже це. Ви нашкодите і своїй справі, і честі свого дому.

— Але армія мені все одно потрібна,— сказала Дані.— Малий Джофрі, якщо його ввічливо попросити, Залізний трон мені не віддасть.

— Коли день прийде і ви піднімете прапори, під них стане половина Вестеросу,— пообіцяв Білобородий.— Вашого брата Рейгара й досі згадують з великою любов’ю.

— А батька? — поцікавилася Дані.

Старий, повагавшись, мовив:

— Короля Ейриса теж пам’ятають. Він-бо дав королівству багато років миру... Ваша світлосте, не потрібні вам раби. Поки підростуть дракони, про вашу безпеку може подбати магістр Іліріо й тим часом від вашого імені пересилати через вузьке море послів — з’ясувати, хто з високих лордів готовий стати у ваші лави.

— З тих самих лордів, які зреклися мого батька, віддавши його Царевбивці, а тоді прихилили коліно перед Робертом Узурпатором?

— Навіть у тих, хто прихилив коліно, в серці може жевріти надія на повернення драконів.

— Може,— сказала Дані. Яке слизьке слово — «може». В усіх мовах. Вона знов обернулася до Кразниса мо Наклоза й дівчинки-невільниці.— Я маю все зважити.

Рабовласник знизав плечима.

— Скажи їй, щоб зважувала швидше. Покупців не бракує. Всього три дні тому я цих незаплямованих показував корсарському королю, який сподівається, що зможе викупити їх усіх.

— Але ж корсар хотів купити лише сотню, ваша вельможносте,— сказала дівчинка.

Він штрикнув її кінцем канчука.

— Всі корсари — брехуни. Він їх усіх купить. Перекажи їй це, дівчинко.

Дані розуміла, що їй, якщо вже брати, то треба брати більш як сотню.

— Нагадай своєму доброму пану, хто я така. Нагадай йому, що я — Данерис Штормороджена, мати драконів, неопалима, законна королева Сімох Королівств Вестеросу. В моїх жилах тече кров не тільки Ейгона Завойовника, а й Давньої Валірії.

Але її слова, навіть перекладені його рідною немилозвучною мовою, не зворушили тілистого напахченого работоргівця.

— Та валірійці ще з вівцями злягалися, коли Старий Гіс правив цілою імперією,— проричав він до бідолашної маленької тлумачки.— Ми — сини гарпії,— він стенув плечима.— Теревенити з бабами — тільки час марнувати. Зі сходу чи з заходу, все одно: нічого не можуть вирішити, поки їх не потішать, не улестять і цукерочками не завалять. Але якщо така моя доля, нехай. Перекажи цій мандрьосі, що як їй потрібен гід по місту, Кразнис мо Наклоз радо їй прислужиться... і не тільки в цьому, якщо вона таки жінка, чого не скажеш зовні.

— Добрий пан Кразнис залюбки покаже вам Астапор, поки ви міркуєте, ваша світлосте,— мовила перекладачка.

— Нагодую її холодцем з собачого мозку й вишуканим рагу з червоного восьминога й ненароджених цуценят,— він обтер губи.

— Тут можна скуштувати чимало смачних страв, каже він.

— Скажи їй, які гарні піраміди поночі,— проричав рабовласник.— Скажи їй, що я злизуватиму мед у неї з грудей — або ж, якщо вона схоче, нехай злизує з моїх.

— У сутінках Астапор просто чарівний, ваша світлосте,— сказала дівчинка-рабиня.— Добре панство на всіх терасах запалює ліхтарі, і тоді піраміди сяють кольоровим світлом. По Черв’яку під тиху музику курсують прогулянкові барки, які заходять на маленькі острівці, де можна поїсти, випити вина й розважитися.

— Спитай її, чи