Бенкет круків - Джордж Мартін
Ранок уже прокрадався у світ, і вітер розігнав темні хмари. Чорне небо посіріло, мов лупак, чорні гори Великої Весі на тому боці затоки набрали синьо-зеленого відтінку сосон-солдатів. У світ почали повертатися кольори, й у небо здійнялася сотня прапорів, маючи на вітрі. Ейрон бачив срібну рибку Ботлі, кривавий місяць Вінчів, темно-зелені дерева Орквудів. Бачив бойові ріжки, левіафанів і коси, й повсюди — значливих золотих кракенів. Під ними вже взялися до роботи невільники й соляні дружини — роздмухували пригаслий жар, чистили рибу для капітанів і королів на сніданок. Світанок торкнувся кам'янистого берега, а Ейрон спостерігав, як прокидаються люди зі сну, як відкидають котикові ковдри й вимагають перший ріг елю. «Пийте,— подумав Ейрон,— бо сьогодні на нас очікує божа справа».
Море теж прокидалося. Здіймався вітер, і високі хвилі обливали білим шумом боки довгих лодій. «Прокидається затонулий бог»,— подумав Ейрон. Чути було, як гуркоче з морських глибин його голос. «Сьогодні я буду з тобою, мій сильний і відданий слуго,— промовив голос.— Безбожнику не посісти Скелястий престол».
Саме тут, під вигнутими ребрами Наґи, розшукали затонулі Ейрона: він стояв, високий і суворий, з розмаяним на вітрі довгим чорним волоссям.
— Уже час? — запитав Рус.
— Час,— кивнув Ейрон.— Ідіть скликайте.
Затонулі, підхопивши плавникові дрючки, рушили вниз із пагорба, грюкаючи тими дрючками. До них приєднувалися інші, й над берегом полетіло торохтіння. Здійнявся такий гуркіт і туркіт, наче билася гілляччям сотня дерев. Приєдналися й литаври: бум-бум-бум-бум-бум, бум-бум-бум-бум-бум. Засурмив бойовий ріжок, за ним другий: а-а-а-о-о-о!
Люди піднімалися, полишаючи вогнища, й рушали до кістяка палацу Сірого Короля: гребці й керманичі, вітрильні майстри й корабельники, солдати з топорами й рибалки з сітками. Хтось узяв з собою невільників, хтось — соляних дружин. Інші, хто занадто часто плавав на царину, йшли в оточенні мейстрів, співців і лицарів. Чоловіки з простолюду зібралися півмісяцем біля підніжжя пагорба, а позаду них стояли невільники, діти й жінки. Схилами пагорба піднімалися капітани й королі. Ейрон Мокрочубий угледів Сигфрі Стоунтрі, Андрика Несміяна, лицаря сера Тараса Гарло. Лорд Бейлор у соболевому плащі стояв поруч з лордом Стоунгавзом у потертій котиковій шубі. Віктаріон вивищувався над ними всіма, окрім хіба Андрика. Брат був без шолома, але в обладунках, а на плечах мав золотого плаща-кракена. «Це він стане нашим королем. Тільки погляньте на нього: в кого можуть виникнути сумніви?»
Щойно Мокрочубий підніс кістляві руки, литаври й бойові ріжки замовкли, затонулі опустили свої дрючки, а голоси затихли. Тільки билися й далі хвилі: цей рокіт людині не втишити.
— Народилися ми з моря й у море повернемося,— заговорив Ейрон, на початку тихо, щоб присутнім доводилося дослухатися.— Бог штормів у гніві своєму витягнув Балона з замку та скинув додолу, та нині Балон веселиться в підводних палатах разом із затонулим богом,— Ейрон звів очі до неба.— Балон помер! Залізний король помер!
— Король помер! — підхопили затонулі.
— Проте мертве не вмирає, а повстає знову, дужче й міцніше! — нагадав Ейрон.— Балон загинув — Балон, брат мій, який шанував давній звичай і сплачував залізну ціну. Балон Бравий, Балон Благословенний, Балон Тричі-коронований, який повернув нам свободу й нашого бога. Балон помер... але залізний король повстане знову, щоб посісти Скелястий престол і владарювати на островах.
— Король повстане! — підхопили всі.— Повстане!
— Повстане. Обов'язково,— Ейронів голос уже гуркотів, як хвилі.— Та хто це буде? Хто сяде на місце Балона? Хто правитиме нашими священними островами? Чи він зараз серед нас? — жрець широко розпростер руки.— Хто стане нашим королем?
У відповідь крикнув мартин. Юрма завовтузилася, немов прокидаючись зі сну. Люди перезиралися, міркуючи, хто з них вирішить заявити права на корону. «Вороняче Око ніколи не вирізнявся терпінням,— подумав Ейрон Мокрочубий.— Либонь, він заговорить першим. Якщо так, то йому кінець. Капітани й королі здолали довгу дорогу, щоб зібратися тут, і не оберуть першу-ліпшу страву, яку поставлять перед ними. Вони куштуватимуть і пробуватимуть — тут шматочок, там кусник, аж поки не оберуть собі того, хто засмакує їм найкраще».
Але Юрон, схоже, теж про це знав. Він стояв, схрестивши руки, поміж своїх мовчунів і монстрів. На Ейронів заклик відповіли тільки вітер і хвилі.
— Залізнородним потрібен король,— провадив жрець по довгій паузі.— Питаю знову. Хто стане нашим королем?
— Я,— почувся голос унизу.
І зразу здійнявся крик: «Гілберт! Гілберт король!» Капітани розступилися, даючи дорогу претенденту та його заступникам, які піднялися на пагорб і стали поруч з Ейроном під ребрами Наґи.
Цей потенційний король виявився високим сухорлявим лордом, меланхолійним і довговидим, з гладенько поголеними щоками. Троє заступників стали на дві сходинки нижче, тримаючи його меч, щит і прапор. Вони були зовні схожі на рослявого лорда, тож Ейрон вирішив, що це його сини. Один з них розгорнув прапор — велику чорну лодію на тлі призахідного сонця.
— Я — Гілберт Фарвинд, лорд Самотнього Світоча,— звернувся лорд до царезборів.
Ейрон знав декого з Фарвиндів — диваків, які володіли землями на крайньому заході Великої Весі й розкиданими далі в морі островами, крихітними й скелястими, на яких заледве вміщалася одна родина. З цих острівців Самотній Світоч був найдальшим: на північному заході, за вісім днів під вітрилом, серед лежбищ тюленів і морських левів, у безкрайому сірому океані. Тамтешні Фарвинди були ще дивніші за решту. Казали, що вони шкуроміни — нечестивці, здатні перекидатися на морських левів, моржів, ба навіть на китових акул, цих вовків бурхливого моря.
Лорд Гілберт почав промову. Розповідав про чудесні краї на тому кінці Призахідного моря, де не буває ні холоду, ні голоду й де смерть не має влади.
— Зробіть мене своїм королем — і я проведу вас туди,— крикнув він.—
