Дюна - Френк Херберт
— Знайди собі місце для відпочинку десь на вíдстороні, хлопчику-чоловіче, — промовила Чані. — Поїж, — дівчина вклала Полові в руку два листяних згортки. Вони відгонили прянощами.
Стілґар став за Джессікою і віддав накази групці людей, які стовпилися ліворуч:
— Установіть дверний клапан і пильнуйте за водною дисципліною, — він повернувся до іншого фримена. — Леміле, принеси світлокулі.
Він узяв Джессіку за руку.
— Я хочу тобі дещо показати, чарівнице.
Стілґар повів її за ріг скелі, до джерела світла.
Джессіка роздивлялася місцину, де опинилася. Вона стояла на широкому скелястому карнизі біля ще одного входу в печеру, розташованого високо над землею. Перед нею лежала інша котловина завширшки десять чи дванадцять кілометрів. Вона була захищена високими кам’яними стінами. Повсюди виднілися ріденькі острівки рослинності.
Щойно жінка поглянула вниз на сіру котловину, з-за дальньої кручі зійшло сонце, освітлюючи бежево-коричневий пейзаж із каміння та піску. А ще Джессіка відзначила, що в неї склалося враження, ніби сонце вистрибнуло з-за небокраю.
«Це тому, що ми хочемо, аби воно нікуди не рухалося, — подумала вона. — Ніч безпечніша за день». І її затопило пекуче бажання побачити тут веселку — у місці, де ніколи не буває дощу. «Мені слід тамувати ці бажання. Вони — прояв слабкості. А я більше не можу дозволити собі таку розкіш».
Стілґар схопив долоню жінки й указав на котловину:
— Тут! Тут ти бачиш справжніх друзів[54].
Вона поглянула туди, куди показував фримен, і запримітила рух: на дні улоговини люди тікали на всі боки від світла, під тінь кручі. Попри відстань, їхні рухи було чітко помітно завдяки чистому повітрю.
Вона підняла схований під одягом бінокль, сфокусувала олійні лінзи на далеких людях. Хустини майоріли на вітрі, неначе крильця різнокольорових метеликів.
— Там дім, — промовив Стілґар. — Ми прийдемо туди цієї ночі, — він удивлявся в улоговину, посмикуючи вуса. — Мої люди затрималися через роботу. Отже, патрулів поблизу нема. Пізніше я посигналю їм, щоб готувалися нас зустріти.
— Твої люди демонструють чудовий вишкіл, — сказала Джессіка. Вона опустила бінокль і побачила, що Стілґар провів його поглядом.
— Вони коряться закону збереження племені, — сказав Стілґар. — І згідно з ним же ми обираємо вождя. Вождь — найсильніший із-поміж нас, той, хто примножує воду та безпеку, — він підвів очі до обличчя Джессіки.
Вона відповіла йому таким самим пильним поглядом — вивчала позбавлені білизни очі, поплямовані очниці, вкриті піщаним нальотом бороду та вуса, вигнуту водозбірну трубку, що тягнулася від його ніздрів до дистикоста.
— Перемігши, я скомпрометувала тебе як вождя, Стілґаре? — запитала Джессіка.
— Ти не кинула мені виклику, — відповів фримен.
— Але важливо, аби лідер користувався повагою серед своїх солдатів.
— Серед цих піщаних вошей нема нікого, з ким би я не впорався, — відказав Стілґар. — Коли ти взяла гору наді мною, ти перемогла всіх нас. Тепер вони сподіваються навчитися від тебе… чарівницького бою… а деяким цікаво, чи не маєш ти наміру кинути мені виклик.
Вона зважила почуте.
— Чи не здобуду я перемоги у формальному бою?
Він кивнув.
— Я б хотів відрадити тебе від цього, бо за тобою вони не підуть. Ти не належиш піску. Вони це зрозуміли по нічному переходу.
— Практичні люди, — відзначила Джессіка.
— Правильно, — фримен кинув погляд на улоговину. — Ми знаємо свої потреби. Але, коли до дому так близько, не всі зберігають ясність думки. Надто довго вони були в пустелі. Треба було доправити вільним торгівцям вантаж прянощів для клятої Гільдії… хай навіки почорніють їхні лиця.
Джессіка вже збиралася відвернутися від Стілґара, але враз застигла й глянула фрименові у вічі.
— Гільдія? А яке Гільдії діло до ваших прянощів?
— Це наказ Лієта, — промовив Стілґар. — Ми розуміємо, навіщо це робити, але присмак цих дій усе одно гіркий для нас. Ми даємо Гільдії хабара непомірною кількістю прянощів, аби тільки на нашому небі не було супутників і ніхто не міг підгледіти, що ми робимо з Арракісом.
Жінка відсахнулася від фримена, пригадавши, як Пол казав, що має бути причина того, чому небо Арракіса вільне від супутників.
— А що ж таке ви робите з Арракісом, чого ніхто не має бачити?
— Ми змінюємо його… повільно, але вперто… робимо все, аби пристосувати планету для людського життя. Наше покоління не побачить цього, так само, як це приховано від очей дітей наших дітей і онуків наших дітей, але настане час… — Стілґар затьмареним поглядом обвів улоговину. — Відкриті водойми, високі зелені рослини й люди, що вільно гуляють без дистикостів.
«То ось про що мріяв Лієт-Кайнс», — подумала Джессіка й промовила:
— Хабарі — небезпечна річ. Вони мають схильність зростати.
— Вони й ростуть, — відповів Стілґар. — Але повільний шлях означає безпеку.
Джессіка відвернулася й подивилася на котловину. Вона намагалася побачити те, що бачив у своїй уяві Стілґар. Перед її очима поставала лише сіра гірчична пляма на далеких скелях і несподіваний розмитий порух у небі понад кручами.
— О-о-ох! — вигукнув Стілґар.
Спершу Джессіка подумала, що то, певно, патрульний ’топтер, але враз збагнула, що перед нею міраж — над піщаною пустелею вивищувався інший пейзаж: далека скуйовджена зелень, і на середній відстані — довгий хробак, який мандрував поверхнею. На його спині майнуло щось схоже на фрименські плащі.
Міраж розтанув.
— Верхи було б швидше, — сказав Стілґар. — Але ми не можемо пустити творця до улоговини. Тож цієї ночі ми йтимемо пішки.
«Творцем вони називають хробака», — збагнула Джессіка.
Вона оцінила важливість Стілґарових слів про те, що фримени не можуть пустити хробака в улоговину. Жінка збагнула, що саме бачила в міражі — люди барханів їздили на спинах гігантських хробаків. Їй знадобилася неабияка витримка, щоб погамувати шок від висновків.
— Нам треба повернутися до решти, — сказав Стілґар. — Мої люди можуть подумати, що я залицяюся до тебе. Дехто вже ревнує, що мої руки торкалися твоїх вигинів, коли ми боролися минулої ночі в котловині Туоно.
— Годі, — огризнулася Джессіка.
— Не ображайся, — м’яко промовив Стілґар. — Наших жінок не можна брати проти їхньої волі… а щодо тебе… — він знизав плечима. — Навіть ця домовленість не потрібна.
— Ти ж пам’ятаєш, що я була жінкою Герцога, — відрізала вона, хоч цього разу її голос звучав спокійніше.
— Як скажеш, — відповів Стілґар. — Час закрити цей вхід, щоб можна було трохи перепочити від дистикостів. Цього дня моїм людям треба добре відпочити. Бо завтра їм не буде спочинку від своїх родин.
Запала тиша.
Джессіка дивилася на сонце. У словах Стілґара вона ловила понад
