Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

— Будь-який час — можливість, не більше. Якщо можливостей занадто багато, вибір стає занадто громіздкий, це напружує. Та й зрештою, вбудовуватись у хоч який, але один, голий час нудно. Не кажучи вже про те, що він за визначенням буде чужий.

— Але ви пробували? Вам вдавалося?

— І вам вдасться. Я просто попереджаю, що це не так захопливо, як може видаватися. З мандрівками в часі, як ви це собі уявляєте, — нічого спільного. Просто чуже життя. Чужий час.

Андрій усміхнувся:

— Ну, мої уявлення можуть і відрізнятися від звичайних. І мене завжди цікавило чуже життя.

— Ви, письменники, високої думки про свою фантазію, — Бомж теж зобразив посміх. — Але тут, властиво, загальніше питання. Чуже життя може цікавити лише в тому разі, якщо впливає на ваше, — або навпаки. А нічого такого немає. Взагалі жодного зв’язку.

— Я не…

— І книжку ви про це не напишете. Які в позачассі книжки?

Нічого він особливого не сказав — але все-таки зачепив, подряпав, туше, влучив у больову точку. Андрій прикусив роздратування на кінчику язика:

— Як ви знаєте… що я письменник?

— А ким іще ви можете бути?

— Розтлумачте, — кинув він, уже не надто стримуючись.

— Дуже просто. Людина випадає з часу в тому разі, коли не має нікого і нічого, з ким і заради чого варто було б його ділити, свій час. Тоді вона вільна, спокійна і не рветься назад. Але у вас, я бачу, все інакше. У вас соціальні зв’язки, — він примружився, акцентуючи цитату, — родина. Але попри те вам вдалося. Отже, ви звикли виробляти з часом усе, що заманеться. Заманеться вам, а не комусь іще, і вам, поки не загулялися, сходило з рук. На таке здатні лише письменники, філософи і музиканти. Але який з вас музикант?.. ви навіть мелодії правильно не насвистите.

— Не пригадую, щоб я при вас насвистував.

— Пригадую, не пригадую… відучуйтеся від таких слів.

— Добре, — Андрій відвів погляд від глузливих Бомжевих очей, поглянув поверх його голови на хисткий, усе-таки мерехтливий контур замкової брами. — Ану ж бо я все-таки спробую.

— Пробуйте.

Він ішов уперед, і стіна старовинного укріплення росла назустріч, шаруючись і ряхтячи: дерево, камінь, крапельки смоли, чорні колоди, свіжа кладка, мох у тріщинах, виноградні батоги на руїнах… У мене вийде. Я пройду, тому що цієї брами тут нема; тобто ні, не так, стоп, брама є, інакше мене відкине занадто далеко по амплітуді, але ж її періодично піднімали, так же?.. от і зараз, у моменті, в часі, що я обрав, її піднято, вона впускає мене.

Двоє вершників їдуть мостом через рів. Не кавалькада, не військо, не орда штурмує замок вихором і роєм калейдоскопічних силуетів, рясно всіваючи землю тілами, а лише цих двоє, спокійні, неквапні… я теж уже нікуди не поспішаю. Мене влаштовує їхній час.

Кінський хвіст розмірено метеляється з-під попони, так само слугував мені за дороговказ і метроном хвіст Бомжа, смішно: йду за хвостом, іду хвостом, іду.

Порипують дошки під ногами, я не дивлюсь, я просто знаю, знаю щосили, що там саме дошки, міцні, а не гнилі, дошки, а не трупи, дошки, а не порожнеча. Час загладив замок до основи, вкрив зеленню його сліди, залишивши саме лиш ім’я пагорбові посеред міста, лунке, незнищенне ім’я. Ти і сам завжди сподівався, що твоє ім’я переживе час, так-так, надіявся десь глибоко в душі, хоч ти й доволі іронічний, щоб думати про таке всерйоз.

Але водночас визнавав: час дужчий за тебе. Ти сам слабший за час.

Поки я не загулявся, мені сходило з рук. Але я загулявся, я повірив у свій час, перевищив дозволену амплітуду. Немає як відступати, залишається хіба зробити наступний крок: довести свою правоту і силу.

Для початку слід синхронізуватися.

Вершники в’їжджають під арку, опускаються ґрати з загостреними зубцями, опускаються — це рух, процес, і всі його стадії доступні для мене однаково і по всьому спектру митей: занадто широкий вибір, каже мій приятель Бомж, напружує, та нічого, я зможу. Бурі плями на вістрях, напевне чиясь кров, цей замок пам’ятає чимало крові, а я пам’ятаю, як у готелі намагався пройти крізь звичайні обертові двері… Пам’ятаю, не пам’ятаю; нерелевантні, скасовані позачассям слова. Мружуся на ґрати, аж вони відбиваються в очах ліловим контуром, множинним, як їхні часи… єдиним, чітким… Я знаю, коли і як мені проходити, і я пройду.

Вершники спішуються посеред двору, викладеного бруківкою, я обрав непоганий часовий зріз, принаймні багнюки під ногами немає. Звільнившись від ноші, кінь піднімає хвоста і впускає гроно курних яблук, і я стежу, як вони опадають на бруківку, занадто повільно, подвоюючись і підвисаючи у кожній миті, слід ледь-ледь сповільнитися до повного синхрону. Хлопчик, який узяв коня за вуздечку, схожий на Філа, цей хлопчик помре за кілька сторіч до його народження, але ж таки схожий, надто у профіль, витончений, трохи кирпатенький, Інчин… І свіже садно на щоці — після бійки, та мамі, звісно, скаже, що зачепився до чогось і не пам’ятає, де саме. Де вона, яка вона, його мама, — у цьому часі?..

Виходжу з тіні вхідної пройми, вкарбовуючи крок у бруківку, мокру і слизьку, майже реальну і однозначну. Навколо незвично порожньо, якщо не зважати на напівстерті тіні, що набувають зримості і плоті, щойно звернеш увагу на котрусь із них. Скліпую, концентруюся на той-таки кінський хвіст, на