Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Андрій кивнув:
— Так.
Вони з Бомжем знову йшли, лавіруючи вузькими звивистими вуличками, раз по раз котрась із них згорталася попереду чи за спиною, кидала впоперек дороги обвалений балкон чи барикаду з вивернутого бруку, і Андрій несамохіть жмурився, проходячи крізь завали і стіни. Відкараскатися від видовища багатовікових нашарувань румовищ і трупів вдавалося не краще, ніж не думати про білу мавпу. Підсвідомість, я і сам здогадався. І що?
Дорога йшла вгору. Незмінно вгору — це єдине, що було однозначно, неспростовно.
— Наше з вами завдання — встановити примат свідомості над часом. Насправді ви чудово вмієте це робити, інакше з вами не сталось би того, що сталося. Ви просто деморалізований… Спробуємо?
Він був учителем, себто ні, радше, університетським викладачем якогось там наукового комунізму, — продовжив Андрій рятівну гімнастику, абстрагуючись від отого «що сталося». І за сумісництвом, звісно ж, дисидентом: самвидавний машинопис на ніч, ворожі голоси в радіоприймачі, інтелектуальні теревені на кухні. Потім робота відмерла, відвалилася, немов старий шмат кори, дисидентство обнулилося через свою легалізацію, поопадали, мов сухе листя, давні дружби, і залишився голий стовбур у патьоках смоли… невдала метафора, доведеться щось робити з корінням. До речі, вимальовується час дії, цікаво, чи точно я вгадав. Але він не скаже, та й мені це, правду кажучи, ні до чого.
— Спробуймо, — погодився Андрій.
— Я передумав, краще не тут. Як будемо на місці.
Що це за місце, Андрій, здається, вже здогадався. Випавши з часу, починаєш цінувати простір, географію, ландшафт, рельєф місцевості — такі безвідносні, стабільні, якщо, звісно, не брати масштаб геологічних епох: взагалі-то я можу, але не варто, приборкаймо підсвідомість, придушімо нездорову ідею в зародку. Ми йдемо вгору, сходимо на пагорб, а пагорб у цій відносно рівній місцевості один, саме той, одвічна гордість міста і не позбавлений садизму атракціон для туристів, які беруть за чисту монету його назву. Здається, я здогадався про суть нашого майбутнього експерименту. «Майбутнього», дідько, от же ж причепилися, контрафактні, нерелевантні слова, крутяться на язику, чіпляються до понятійного апарату, немов останні листки до гілки, що тремтить на вітрі…
До речі, ось: дерева, чагарник, лопотливе листя, все це мінилося, як на переливчастій картинці: зелень, золото, умбра, знову ніжна, нова зелень… Крізь листя проглядалася кам’яна кладка, бійниці, статуї, уламки цих-таки статуй і румовище стін… авжеж, правильно, я так і думав.
— Ви ж не боїтеся висоти?
— Що? — Андрій наддав ходи; відстав, виявляється, і в позачассі можна відстати. — Ні, я люблю висоту.
— Правильно. Інакше вам не вдалось би випасти з часу. Для цього спершу потрібно над ним піднятися. Дещиця манії величі — доконечна умова, щоб володіти своїм часом, хоча й недостатня. Кажуть, що й книжки без цього не пишуться. Справді?
— Не знаю, не помічав за собою. Ні корони, ні, тим більше, німба. І люди, наскільки я знаю, за мною не помічали.
— Облиште, на людей вам начхати. Але я не про це. Ми вже майже прийшли, це найвища географічна точка… ні, трохи лівіше. Ось. Повертайтеся і дивіться.
Андрій обернувся і подивився І знов його вразила вічність цього міста, його невразливість перед калейдоскопом часів. Звідси, згори, воно було точнісінько таке, як я побачив його вперше, авжеж, того найпершого разу, коли ми дерлися сюди, нетверезі і втомлені після кількох днів книжкового ярмарку, чорт забирай, я був зовсім ще хлопчисько, здоровий, сповнений сил — але враження зашкалювали, захльостували з головою, я справді втомився. І мені, ясна річ, не сказали. Вони нікому не кажуть, що його тут немає, дозволяючи неофітам і чужинцям ошукатися такою однозначною назвою…
Клаптикова ковдра, що мерехтить у вічному перлистому тумані, стримана мозаїка дахів, складний і чіткий ритм веж і мурів; місто було складене раз і назавжди, немов велетенський пазл, і якщо дивитися звідси, згори, варіативність часів анічогісінько для нього не важила. Не більше, ніж коли день переходить у ніч, зима у літо, війна у мир, ніж плинне нашаровування ватяно-акварельних хмар. Хіба що постаратися і прицільно навести фокус, вихопити фрагмент, силоміць обмежити собі огляд — але не для всієї панорами відразу, ні. Місто залишалося сильніше за час. А я — просто вище. І жодної манії величі, я люблю висоту, ото й усе.
Згадалось, як — нещодавно?.. давно?.. колись?.. ай, до біса, — згадалося, як я стояв на балконі двадцять третього поверху, дивлячись на абстрактне розсипище зоряних вогнів там, унизу. Однозначної ялинкової ілюмінації вже не було, було тріпотливе, непевне світло, що перетікало з дня у ніч і зі сторіччя в сторіччя. А, до речі, цікаво, як там мій готель? Андрієві раптом стало його шкода, височезну і безглузду, для всіх ненависну, знехтувану споруду, в якій, одначе, залишилося бодай щось схоже на його час.
Готелю не було. Навіть натяку, навіть примарного контуру. Андрій примружився, придивився: може, гра світла, може, хмари?.. Мабуть, якщо зосередитися, звузити кут зору, я зміг би його побачити, але я і гадки не маю, де саме, куди, в яку точку дивитися. Насправді річ у тім, що в цьому місті для нього немає і не було свого місця. А лише трошечки — я навіть боюся припустити, наскільки мало — перебіжного часу.
— Зрозуміли? — стиха мовив Бомж. — А тепер озирніться.
Озирнувся.
На відстані якихось кількох кроків від них із вершини пагорба здіймалася стіна. Темна, щільна, однозначна. Зубчасті лінії на тлі сизого неба, квадратний рубаний силует, висока вежа на сході. Велетенський, тяжкий, що не допускав жодних сумнівів стосовно своєї присутності, назавжди вписаний у місто, в його топоніміку і пам’ять, він був сильніший за будь-який час.
Замок.
