Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Ось. Уже зараз.

Синхрон.

— Дід телефонував, — каже Іґар.

Я дивуюся, напівобернувшись йому назустріч, — без слів, він розуміє і так.

— Уявляєш, він теж тут! Хоча ні, ти не уявляєш, ти ж не знаєш мого діда…

Я не знаю його діда, я нічого не уявляю. Я просто тримаю Іґара за руку, і це головне, це самодостатньо і досконало, немов політ крізь зоряний простір. Ми разом: виявляється, це так просто. І весь світ навколо, Світ-комуна, яка хороша назва, він теж разом із нами, ми влилися в нього, немов струмочок у море на навчальному симуляторі — тільки тут усе справжнє, щире, спільне.

Згадую, як усміхалася до мене та дівчина з бузковим волоссям, вийшовши з сусідньої кімнати, геть без нічого, лише фантастичного кольору пасма по плечах, — як до своєї найкращої подруги, як до сестри. В одному просторі, в одному часі, в ситуативному, та від цього не менш гармонійному поєднанні навіть не спільною таємницею — спільністю в усьому, засадничо, за визначенням. Й Іґарів дід теж тут: правильно, сподівано, так і має бути.

Люди не повинні існувати поодинці, розпорошеними, розфасованими, космічно самотніми одиницями в герметичних клітках хроносів. А я не знала, дурепа, прожила двадцять п’ять внутрішніх років і ще невідь скільки могла би прожити, протягнути якнайдовше у хроносповільненні, не здогадуючись, що буває інакше.

— Куди підемо? — запитує Іґар.

Мені все одно. Ми вже тут, ми разом, можна взагалі нікуди не йти. Вдячно усміхаюсь йому назустріч, легенько стискаю руку:

— Придумай що-небудь, — усміхається він. — Це Світ-комуна, тут можна все. Хочеш їсти? Ні?.. я теж поки що не голодний. О! Ірмо, давай тебе вдягнемо. Нову сукню хочеш?

Сміюсь, безпорадно піднімаючи подертий поділ спідниці, я її колись замовила за двісті з гаком екво, а потім шкодувала, під обтислим хроносом вона відразу брижилася, немов пластикова обгортка, обліплювала ноги, ну куди в ній?..

Кружляю на місці, спідниця злітає дзвоном, чіпляється за Іґара, і він теж сміється, і простягає руку, і ми йдемо. Йдемо все одно куди і навіщо, і наш спільний час існує поза нами, і не потрібно гадати, сповільнитися чи прискоритися, не треба розподіляти, підраховувати миті, немов еквошеляги — аж дивно, що десь там, раніше, не вдавалося думати ні про що інше. А тут усе інакше, нарешті по-справжньому. Тут важливо, що ми разом. І вже назавжди.

Ми йдемо, а назустріч нам прямують красиві люди, парами і по троє, маленькими і великими громадками, і ніхто не поодинці, бо людина не має бути сама ніколи. І кожен із них прекрасний по-своєму, у нас жоден мережевий каталог не пропонував такого спектра щонайяскравіших барв, такого злету фантазії і творчості. Бо ми переймаємося іншими речами — ми бережемо свій час, вдаючи, що пильнуємо власну самодостатність, унікальну особистість. Чистісінька омана: всі ми давно однакові всередині наших хроносів, ми занадто рідко бачимося, щоб порівнювати. Навіть тусовщики, як моя подруга Маргарита… бідолашна. Уриває, краде, намагається забрати з собою жалюгідні крихти загального простору і часу, не знаючи, що можна просто бути разом.

— Дім-одяг, поглянь. Зайдемо?

Звісно, зайдемо. Неодмінно зайдемо, це ж так цікаво, так здорово!

Тендітна дівчина з малиновим їжачком волосся з-під плетеної пов’язочки на лобі дивиться на нас усміхнено, і її усміх відбиває нас: я розгубилася і сміюся, без спідниці — в дзеркалі навпроти лише мої ноги, білі, з довгою подряпиною на коліні, — і хвацький, усміхнений, розбишакуватий Іґар. Він метається туди-сюди на поземному польоті, від однієї стійки до іншої, і завалює мене оберемками одягу, м’якого і слизького, легкого і пухнастого, несосвітенних барв найбагатшої палітри на колірній панелі: приміряй це! І це! І це теж тобі личитиме!.. І я міряю: сріблясто-фіалкова шкурка в обтяжку з золотими іскрами, схожа на хронос; кармінна сукня, що спадає фалдами і злітає від кожного руху, мов полум’я; чорно-біле в шахову клітинку, з квадратними плечима; напівпрозора хмарка кольору морської хвилі, жовтий костюмчик у чорні горохи, кольчуга з металевих ниток… ні… не можу обрати, Іґаре, я взяла б їх усі. Не нагадуй, я знаю, що ми в Світі-комуні, що речі не належать людині точнісінько так само, як і людина не належить речам, але ж поглянь, як гарно!.. Обрати цілком неможливо, я регочу на весь голос, аж раптом помічаю, що гори одягу розвіялися самі собою, незбагненним чином посіли свої місця на стійках, от і чудово, Іґаре, що зараз на мені — те й моє… даруй, знову якось не так сказала, просто — що на мені, те і…

Мружуся, відвертаюся від дзеркала: так цікавіше. Зустрічаюся поглядом з малиновою дівчиною, і злагоджено сміємося з нею в терцію, наче змовниці й подружки.

— Приходьте згодом іще, — пересміявшись, каже вона.

— Прийдемо! — озивається Іґар. — Згодом, пізніше — неодмінно прийдемо!

Мені дуже подобаються ці слова. Слова спільного часу, щедрим віялом бризок розсипаного на всіх.

Бачу своє відображення в Іґарових очах. Усміхнених, вузьких — звісно ж, не добереш, у що там я вбрана.

— Куди тепер?

— Не знаю… Куди тепер?

— А були вже у дім-бесіді?

Запитує малинова дівчина-їжачок, і ми синхронно озираємося на неї — з однаково