Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

— Я потренуюся, — пообіцяв Андрій. — А ви впевнені… що неможливо вплинути?

Бомж стенув плечима:

— Спробуйте. Моя справа попередити, щоб ви не дуже розчаровувались. Я намагався.

Вони вже зійшли з пагорба, і Андрій пошкодував про це: слід було визначити напрямок, поки ми перебували вгорі, бодай приблизно; не так легко зорієнтуватися затиснутому між миготливих, але незмінно високих стін. Утім, готелю я не бачив і згори, а Бомж, ясна річ, не бачить його взагалі. Він більше нічим не зарадить мені, Бомж, випадковий попутник, ситуативний учитель, філософ і мізантроп якогось там століття, що він колись — свого часу — перевищив амплітуду. Нас нічого не пов’язує, крім позачасся, і навіть у ньому ми не сходимося в головному, отже, далі мені доведеться йти самому.

— Не соромтеся, — мовив Бомж. — У позачассі безглуздо збиватися докупи. Просто перестаньте витріщатися мені в потилицю, і все.

— Читаєте думки? — всміхнувся Андрій.

— Знаю людей. Чи ви сподівалися, що вам вдасться мене здивувати?

— Я про це взагалі не думав.

— Звісно. Всі письменники думають лише про себе.

— Я не…

Бомжа не було. Не було ніде — його, такого реального, достеменного, людини з єдиною тінню; пішов, розчинився в одному з довільно обраних часів нескінченного спектра. Недобалакали. Завжди прикро щось недороблювати, недозакінчувати — але в позачассі і ці дієслова з їхньою внутрішньою суттю втрачають сенс.

Отже, готель. У мене достатньо часу, точніше, часів на вибір; я знайду. Я мушу спробувати вбудуватися, вникнути — як там, на Високому Замку, — і якщо вдасться, зрозуміти.

Він знайшов.

Почав з того, що спробував синхронізуватися максимально близько, виокремивши з усечасового натовпу звичайну людину, офісного клерка в сірому костюмі й з ноутбучною сумкою, який виповзав з іномарки кольору мокрого асфальту: сучасник, хай як це смішно звучить. Провівши його до дверей офісу і запам’ятавши адресу — ага, здається, знаю, де я, — Андрій обережно рушив уздовж вулиці, хапаючись поглядом за вивіски та вітрини, напхом напхані брендами і знижками, чорт, здається, все-таки помилився з роком, але це можна виправити, головне — триматися, дійти.

Готелю ще не було. Був велетенський котлован, оточений будівельною технікою, купи викорчуваної бруківки, схожі на барикади, а трохи збоку — наметове містечко, наїжачене транспарантами протесту. Навколо тусувалась юрба, негуста і вочевидь інтелігентська: студенти та їхні викладачі, вчителі та наукові працівники, письменники з видавцями (він помітив кілька невиразно знайомих — ярмарок — облич), кіношники, журналісти. Хтось говорив на камеру, хтось фотографував, а смішне дівчисько з кісками варило всім на спиртівці каву, до неї простягали чашки і пластикові стаканчики, і щасливці відходили вбік, сьорбаючи і, щодругий, закурюючи. Марність їхнього протесту дорівнювала самоцінності перебутого часу, їм просто подобалось отак потусуватися, однаково — чи на літературному фестивалі, чи на шашликах у лісі. За їхніми спинами екскаватори копалися в котловані, і оберталися навантажені стріли підйомних кранів, схожі на гігантських криничних журавлів.

Мені потрібен трохи інший час.

Андрій перевів погляд понад голови і транспаранти, і ще вище — туди, де рухалися крани, поки що на тлі сірого, готового, як завжди, пролитися дощем неба. Примружився, збиваючи фокус, міняючи оптику, зосередився — і розгледів абрис громаддя зі скла та металу, силует поступово темнішав, наростав і тиснув, набуваючи матеріальності у приділеному йому часі. Андрій ковзав уздовж осі, готової обірватися в будь-який момент, отой, яким починається майбутнє, недоступне для мене, позаяк час не має зворотного ходу. Не проґавити. Синхронізуватися саме тоді… але як?!

Здається, придумав. Крізь товсте скло по всій висоті готелю просвічувалися зигзагом сходові прогони, то виразні в яскравому освітленні темної пори доби, то приховані сутінками, то невидимі у відбитому сяйві світанкового сонця, то нечіткі звичайного сіруватого дня… Стани миготіли, накладаючись один на одного, він знову втратив нитку часу — та вже знав, що конкретно має побачити.

Натовп. Перелякані люди, зірвані з місця тривогою (отже, все-таки не раптово, якимось чином у готелі виявили небезпеку, попередили), ті люди, які заполонили коридори і сходи… і встигли добігти до десятого поверху. Їх повинно бути видно ззовні. І я синхронізуюся з ними — саме в цей передостанній момент.

Він дивився, мружився і скліпував сльози, очі несамовито різало і засипало піском, а можливо, нічого такого й не було, я погано пам’ятаю; пам’ятаю — не пам’ятаю, нонсенс у позачассі, навіщо мені це, що я хочу побачити, в чому розібратися, кого врятувати? Все це не має сенсу, тому що я — поза, окремий, усунутий, не включений в жоден із незліченних часів, хоч би як намагався обдурити себе самого, навіть і дурити мені більше нікого, викинутому в позачасся, перекресленому, нереальному. Нащо? — просто з цікавості, письменницької сверблячки, живучішої, ніж сам цей фах? Задля сумнівного бажання подивитись, як лусне по всій висоті скло, спотвориться арматура, здійсниться мрія тих, хто пив каву біля опереткових наметів з відозвами, — і закінчаться життя всіх, хто в момент ікс опинився в шикарному номері з краєвидом міста — надто з десятого поверху і вище?!..

З погляду позачасся їх не так уже й багато. Кожен із незлічимих часів залишає свою гору трупів, я бачив, надивився, переконався, це нормально, так влаштовано світ. Чому ж цими я переймаюся дужче? — через суто ситуативне сусідство, через те, що я міг стати одним із них?

Чи я все-таки маю надію втрутитися і щось змінити?

Не