Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Але я нічого такого не роблю. Просто очікую, профілактично переминаючись на місці і вряди-годи розмазуючи двома пальцями джмеля чи муху, поки вони закінчать і дійдуть якоїсь згоди. Ось тоді, через цілу вічність п’яти, чи скільки їм там знадобиться, комунальних хвилин, що-небудь собі вирішу і я.

Лиш одне я знаю напевно: я не сповільнюся. На жодну мить — поки це залежить від мене самого. На весь Світ-комуну просто не існує нічого, що могло б переконати мене, переважити, видатися — бодай на секунду, на мою секунду! — важливішим і крутішим. Кажеш, на задвірках його, типу, кожен має, і буцімто вони самі, добровільно сповільнюються аж донесхочу?.. не свисти, чуєш, та пішла ти зі своєю сракою. Навіть на задвірках не може бути таких надолобнів, які б не розуміли — як це воно.

Свій час.

— Треш — це завжди гра. Хтозна, можливо, юні фікрайтери тешуть таке цілком серйозно, але фахівці завжди саме граються в треш. Гра на гроші чи заради самої гри, по-різному. Найгірше, коли ви надибуєте треш там, де найменше на це сподівалися: скажімо, у мене. Адже ясно, що я не гратиму просто так, що тут якийсь підступ, дуля в кишені. Дуже імовірно. Однак не скажу.

— Завжди, — мовив Бомж, і в його відповіді була легка відраза до неправильного слова, вимушеного, спровокованого неадекватним запитанням, за яке Андрієві вмить стало соромно. І це внутрішнє «вмить» знову різонуло, примусило прикусити язика. Все одно неможливо сформулювати жодного запитання. Опиралася сама граматика, мова з її дієсловами і прислівниками. Можливо, я звикну… коли-небудь. Чорт!..

— А ви, я бачу, недавно, — Бомж кривився, наче в нього боліли зуби. — Ви ще пам’ятаєте, як воно… раніше.

— Пам’ятаю, — невпевнено мовив Андрій.

Вони йшли вулицею, вщерть наповненою часами. Його супутник ступав упевнено і рівно, розмахував руками, не переймаючись кількістю предметів і тіл, через які пролягала їхня траєкторія, а він, Андрій, раз по раз уповільнював ходу, відставав на два-три кроки і квапливо наздоганяв, орієнтуючись на сивий хвіст, що ритмічно здригався поверх шарфа, на ледве помітну, але все-таки єдину справжню тінь. Добре, що ми йдемо звідти. Від покрученої петлями арматури, розплавленого скла, розірваних і обвуглених тіл. Нічого не вдіяти чи навіть збагнути, а тому немає сенсу.

От лише ніяк не вдавалося збити фокус. Зусібіч, і під ногами теж, він бачив трупи, трупи: зарубані і застрелені, опухлі з голоду і розбиті об брук, у катафалках і посеред вулиці, вдягнені і голі, скривавлені і напіврозкладені, дитячі та жіночі — повсюди. Трупів було набагато більше, ніж живих людей. І руїн, уламків, згромадженого каміння — більше, ніж охайних будівель, що раз по раз підіймалися з руїн, дбайливо відреставрованих, але все-таки змінених, а тому двоїстих, троїстих, миготливих, пливких…

Зачепився поглядом, немов за рятівний уламок у нуртині кораблетрощі, за постать Бомжа: з ним принаймні можна розмовляти, він справжній, він реальніший за них усіх. На запитання, як його звуть, зморщився настільки гидливо, що Андрій не наважився запитати ще раз, доводилось так і називати його подумки Бомжем, на прізвисько, несправжнім словом, що пішло від абревіатури; у позачассі в мене і так суцільний конфлікт із головним моїм знаряддям, з мовою, зі словами. Коричнева кофтина, зелений пасок, берет — одяг зношений аж так, що вже майже не маркує час; але все-таки не середньовіччя і навіть не позаминуле століття, минуле максимум; чи сучасник? Це було важливо, ірраціонально важливо.

— А хіба ви не пам’ятаєте? В якому часі… до того, як?..

— А на хріна мені?

— Ну, в людей зазвичай виникають спогади. Навіть якщо це і не потрібно.

— Спогади — минуле. Час, — Бомж пригальмував і розвернувся, несподівано опинившись занадто близько, лицем до лиця, дихаючи назустріч щербатим ротом. — У вас просто фантомні явища, ілюзія прив’язки. Минеться.

Утер губи, сплюнувши дієслово майбутнього часу. Розвернувся, рушив. Андрій звів брови: несподівана лексика. З ним однозначно є про що поговорити. Він мусить знати, мусить допомогти.

— Куди ми йдемо?

— Нікуди. Це я для вас, вам же легше.

— Легше що?

— Звикнути. До позачасся.

— Вважаєте, я хочу звикати?

Бомж зупинився так різко, що Андрій мало не в’їхав у його раптову спину. Не озираючись, стенув плечима:

— Не наполягаю.

І сів. Просто на мертвого солдата в розстебнутій шинелі, на голову вбитої кобили, на спину дохлого собаки, на уламок розпанаханої машини, на безформний камінь з віньєткою чийогось герба… на вишукану лавочку за столиком вуличної кав’ярні. Андрій кліпнув, силкуючись теж налаштуватися, виокремити з калейдоскопа часів прийнятне, правильне, таке, щоб спокійно на нього сісти. Нашарування замерехтіли перед очима, наче пікселі на поганому моніторі, бризнули сльози, запаморочилося в голові.

— Замружтеся, — порадив Бомж.

Андрій замружився.

— От бачите. Нескладно. Лише звикнути. Якщо, звісно, передумаєте і захочете.

Примарна стільниця не приховувала ні його власних колін, ні розкиданого бруку, ні уламків скла, ні бурих плям на камінні, ні скарлючених пальців мертвої руки. Андрій просто поклав згори долоню, відчув гладеньке полірування і фактуру маленької скатертини, оперся ліктями, наліг усім тілом… Столик поступово позбувався прозорості, ставав дедалі реальніший, превалюючи над варіантами інших часів.