Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Вона ще казала, що на задвірках кожен прискорюється і сповільнюється за власним бажанням. Аякже, хотів би я поглянути на того психа, який добровільно сповільниться; охочих злягатися столових або шпитальних дівок до уваги не беремо. Власне, сповільнитись і не складно. А от прискоритися… прискоритися ще?!..

Встигаю подумати, як би це було круто. І бачу його.

Немає нічого легшого, ніж визначити гостя. У кого ще в комунальному часі може бути мобільник? Зупиняюся, щоб прочитати його бейджик; не знаю, що кажуть гостям, чіпляючи на них бейджики, либонь, торочать щось про інтеграцію і розкіш людського спілкування, — але робиться це, звісно ж, для нас, ліквідаторів. Сун, точно, дідько лисий, як же мені пощастило. Іґар Сун.

Він тримає мобільник біля скроні, трохи вище, ніж слід, адже на задвірках ніяких мобільників, ясна річ, немає. Намагаюся второпати, чи він говорить: губи напіврозтулені, але начебто не ворушаться, я мушу чортзна-скільки витріщатись на нього, щоб переконатися в цьому. Вперше мій час починає дратувати; точніше, дратує комунальний, що в ньому живе він, уповільнений так, що це вже навіть і не смішно, а майже ніяк. Приблизно так само ми в дім-садку дивилися на захід сонця, воно двоїлося перед очима і, ясний перець, рухалося — але якось повз наші погляди, просто певної миті опинялося наполовину за обрієм, потім залишалася вузька малиново-руда шапка, а тоді ховалося зовсім. Неможливо працювати в такому хронорозсипі, слід сповільнитися, якщо я вже знайшов і наздогнав його, — але сама лише думка про це нестерпна.

Він стуляє рота. Мобільник ще біля скроні, але, мабуть, усе-таки мовчить, це він, віп, сам намагається комусь додзвонитися, але марно. У нього причмелений погляд, очі ледь закотилися.

Я кліпаю, роззираюся і бачу несамовито сповільнений комунальний світ, тьху ти, Світ-комуну, найпрекрасніший зі світів, я не повинен забути. З-за рогу виходить і ніяк не може вийти зграя недоростків, якщо вони раптом надумають до нього причепитися, мені вистачить одного недбалого руху в їхній бік. Зводжу погляд — аж раптом докумекую, блін, кумекати швидше треба! — звідки він вийшов. Там саме повільно-повільно відчиняються двері, випускаючи… атож, будемо сподіватися, все-таки дівку. Це ж дім-трах.

У неї тоненькі білі пальці, що вчепилися в ручку дверей, і довга спідниця з діркою на подолі, і скуйовджене руде волосся, дівки чомусь ніколи не розчісуються після трахання, мабуть, щоб кожен міг зрозуміти, звідки це вони. Точно-точно, пригадав, мені розповідали там, на Базі, під час спільних теревенів після відбою: гості завжди насамперед сунуть у дім-трах. Тому що там, у них, на задвірках, дім-трахів узагалі не існує. Безгучно регочу, щоб не наполохати віпа і недоростків, які саме підповзають. Нарешті до мене доходить, клацає, стає на місця детальками пазла: там у кожного свій час, а дім-трахів немає. Ось у чому річ. Грандіозна підстава і халепа.

І як вони, цікаво, дають собі з цим раду? Де і, головне, коли трахаються?!..

Знову дивлюся на свого віпа. Отже, Сун, так? Мої вітання, Суне.

Вона вже виповзла цілком, непомітно, немов сонце з-за обрію, вона й справді схожа на сонечко, руда, кумедна, з величезними очима і вся в розквацяній помаді. Відчуваю, як у мене встає; от чорт, вона ж ледве ворушиться в своєму комунальному часі, та ніколи б у житті в мене, Блискавки, не встав би на комунальну дівку — але ж вона нетутешня, вона вся якась інакша. Гостя, хоч і, мабуть, без віп-статусу, якщо мені не дали особливих інструкцій, вона просто при ньому, при моєму віпові. Намагаюся прочитати її бейдж, але там забагато літер, змазаних у часовому зависанні. Переводжу погляд на Суна, який уже опустив мобільник десь на рівень грудей дорогою до відстовбурченої кишені. Штани в нього, звісно, не відстовбурчуються, нема вже там чому — щонайменше на дві нескінченні комунальні години, тьху, слимак. Я його зневажаю. Шкода, що завдяки моїм зусиллям він залишиться тут, і таки неодмінно залишиться.

Якщо весь час стовбичити на одному місці, він може мене помітити — так, нечітку тінь, але все ж. Починаю рухатися туди-сюди, заодно розминаючи ноги, і камінчик, що потрапив під каблук, відскакує до стіни і пробиває в ній наскрізну дірку; а може, все-таки сповільнитися до спецохоронного? Але ж вони спостерігають за мною, вони сповільнять самі, якщо вважатимуть за потрібне, а поки що — у мене є мій і лише мій час. Найшвидший на весь Світ-комуну; мені реально рве дах щоразу, коли я про це згадую.

Тим часом вони починають розмовляти. Частота така низька, що я не чую ані звуку, не помічаю навіть, як рухаються губи; вгадую з пришелепуватої, наче гумової гримаси на її обличчі, гарна дівка лише під час розмови може мати такий вигляд. Віп, мабуть, жестикулює, рухаючи руками, немов пливе в густому киселі на нічогенькій такій глибині. Вирішують, куди їм тепер?..

Мені розповідали, що перед гостями після дім-траху завжди постає саме ця проблема.

Поки вони закінчать розмову, я встигну скочити в дім-шпиталь і позлягатися зі шпитальною сракою в усіх позах, нікуди вона тепер не дінеться, не шусне в своєму робочому часі з робочого-таки ліжка. Встигну ліквідувати всі чисто конфлікти в гостьовій зоні та околицях, а краще скрутити і порозпихати по дім-шпиталях усіх до одного зустрічних недоростків і дорослих бевзів. Устигну нагнути кожну столову дівку в зоні, щоб вони краще доперли, як належить працювати з гостями. Що у нас іще, доми-шмаття?.. Атож, віпову дівку однозначно варто перевдягти, лазить у своєму задвірковому лахмітті, а класна ж дівка. У неї вже інакший вираз обличчя, зморщений носик і підняті брови, смішнюча, і ще вона так стала, що між ґудзиків на кофтинці визирає цицька, майже вся.

Уявляю собі її, руду, без усього. На поземному польоті