Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Бомж спостерігав за експериментами, вочевидь, схвально; під його поглядом Андрій почувався учнем на якомусь чудернацькому майстер-класі і нервово смикнувся на стільці… хотілось би думати, що на стільці… взагалі не хотілося про це думати.

— Як ви тут живете, — без запитальної інтонації і навіть без зайвого вагання стосовно неприйнятного «тут» зронив він.

— Звик.

— І не намагалися викараскатися?

— Я? На хріна?..

Андрій скоса роздивлявся його, сфокусувавши увагу в один ковзкий жмут, окремішній від решти світу. Сизе підборіддя, фіолетові капіляри на щоках, бородавка в улоговинці м’ясистої ніздрі, зморщок майже немає, натомість нездорова припухлість, пігментні плями, мішки під очима. У позачассі людина не зношується, він спився і пошарпався ще там — тоді?.. ні, мабуть, все-таки правильно «там», вищий ступінь умовності, а тому ближче до правди — у минулому житті, куди йому нема чого повертатися. Справді не пам’ятає чи не хоче казати? — байдуже, я в будь-якому разі можу вигадати для нього який завгодно бекґраунд; гарний, до речі, евфемізм до слова «минуле».

І жовті, достоту совині очі. Напевно ж, задумано їх було великими і проникливими, але багато втрачають через запухлі повіки…

— Найперше бажання — опиратися, я розумію, — мовив Бомж. — Але, повірте, із часу просто так не випадають. Якщо вже це сталося, отже, ви насправді цього потребували, навіть не усвідомлюючи. Наскільки я можу реконструювати, дивлячись на вас…

Андрій всміхнувся: аякже, це хто за ким спостерігав і хто дійшов правильніших висновків?

— …ви встановили вельми своєрідні взаємини з часом, адже так? Зі своїм власним, я кажу саме про це, часом?

Здвигнув плечима:

— Мабуть, так.

— Я теж.

Захотілося впіймати на слові: отже, все-таки пам’ятаєте, все-таки минуле, все-таки є?.. Андрій промовчав. Наліг на стільницю, соваючи і жмакаючи долонею грубе мереживо скатертини — щільне, майже справжнє.

— А тепер поміркуйте самі: якщо людина має свій час, навіщо їй постійно бути вбудованою у чийсь іще? У чужий і, погодьтеся, неодмінно абсурдно безтолковий?

— Є об’єктивні обставини. Соціальні зв’язки, наприклад, — він ликнув, сподіваючись, що непомітно, — родина.

Філ, Марія, Надя… Інка. Спалахнули перед очима так яскраво, що, здалося, співрозмовник завиграшки зможе побачити їхні силуети на сітківці. Задля швидкої самодопомоги вдався до письменницького фортелю: перемкнувся на іншу реальність, на вигадування чиєїсь чужої долі.

У нього, сивого і жовтоокого, ясна річ, не було ніякої родини. Були жінки, спершу юні, дурненькі і занадто повільні, кожна так і пнулася зупинити час, спільний для обох, він не міг з ними. Потім дорослі, самодостатні, швидкі, їх відносило від нього хтозна-куди. І нарешті, останні, так само підтоптані й опухлі, хаотичні, геть несумісні і нестерпні…

— Якби ці обставини таки справді мали значення, ви не перевищили б амплітуди.

— Якої амплітуди? — найдошкульніше і найболючіше Андрій зумисне відсунув, лишив непочутим.

— Часової, — пояснив Бомж. — Амплітуди дозволеної розсинхронізації, як я це називаю. У її межах ще можна маневрувати сюди-туди, залишаючись прив’язаним до спільного часу вашого соціуму. А якщо перевищити — вже ні.

— Цікаво, — Андрієві й справді стало цікаво, це він умів: у будь-якій ситуації вихоплювати нове і привабливе, налаштовувати себе на цікавість, на готовність вникати і переосмислювати. — Амплітуда припустимої розсинхронізації, важкувато звучить, але нічого, нехай буде. Щойно ми її порушуємо, виходимо за межі, стається енергетичний стрибок, дисбаланс, хроноконфлікт, усе вибухає і летить під три чорти…

Ніколи він не дозволяв собі продумувати сюжети нового тексту вголос, тим більше перед співрозмовником, тим більше практично незнайомим. «Ніколи», навдивовижу дурне слово. Та й що може бути нового у позачассі?

Бомж усміхнувся:

— Вибухає, аякже. Вам, письменникам, оце лише б підривати.

— Звідки ви…

— Перевищивши амплітуду, людина просто випадає з так званого соціуму, — Бомж усміхнувся широко і щербато. — Залишається сама, наодинці з власним часом. Теж мені катастрофа.

— Ну… — Андрій пригадав відособлений хронос готельного номера з одностороннім виходом у мережу, так, начебто все сходиться, чому ж тоді? — Чому тоді… оце все?

Він зробив коловий рух, окреслюючи стіни і каміння, живих і небіжчиків, мерехтливу колоїдну суспензію, миготіння незчисленних часів. Якщо, звісно — вигулькнув сумнів — Бомж бачить усе те саме, що і я. Якщо ми з ним в одному і тому ж позачассі, а не кожен у своєму невидимому хроносі, в різних площинах з ілюзією взаємодії.

— Тому що інші часи нікуди не діваються. Ваш, колишній, так би мовити, теж десь тут, — Бомж навіть не поморщився, а реготнув через лексичну невідповідність, — тільки на рівні з рештою, а тому не надто вирізняється і сяє. Та головне, до чого я раджу вам звикнути і чим користуватися: ваш час може взаємодіяти з будь-якими іншими. Ви можете…

— Синхронізуватися, — стиха підказав Андрій. — Як?

— Вдалося ж вам сісти за столик у цій кав’ярні.

— Але я не…

— Я вас навчу, — запевнив Бомж. — Вам вдасться.

— Перше: не треба собі лестити. Ви не бачите всіх часів. Людина слабка, ресурси обмежені. У вашому мозку, на вашій сітківці ніяк не вміститься відображення чистісінько всіх, до останньої, митей, пережитих людством. Хай там як, а відбувається відбір. Підсвідомість сама вирішує, на чому їй сфокусуватися, що акцентувати… ви помітили, я гадаю.