Леобург - Ірина Грабовська
Данило помітив, як затремтів Лейлин голос — чи від гніву, чи від важких спогадів, вона обернулася й почала сходити вгору по схилу.
— Не зважайте,— буркнув Мак.— Вони з Давидом дуже багато роблять для людей. Якби не вони, не знаю, де ми були б. Вони збирають нас, вселяють надію. Я вірю, що ми колись повернемося. Повернемося додому. Всі.
Агнеса здавалася такою наляканою і зніченою після розмови з вигнанкою, що Данилові закортіло бодай якось її заспокоїти. Він м’яко обійняв її за плечі, й дівчина стомлено пригорнулася до нього.
— А навіщо взагалі потрібна ця Нейтральна зона? — спитав Данило в Мака, просуваючись вузькою стежкою.— Адже тут така багата земля, Дніпро...
— Її вже тридцять років як не повинно бути,— відповів вигнанець.— Але Російська імперія вдає, що Палермський мирний договір підписував не їхній цар, а хтось інший, і не поспішає передавати українцям Лівобережжя.
— Коротше кажучи...— обернулася Лейла,— це «подушка безпеки». Австро-Боснія та Росія вже давно плекають «ніжні почуття» одна до одної. Щомиті все може полетіти під три чорти. Тож цей буфер між ними не завадить.
Навіть якби Данило й спробував запам’ятати дорогу, йому навряд чи це вдалося б: їхній шлях постійно петляв і йшов то різко праворуч, то ліворуч, а один з ярів здався йому навдивовижу знайомим, ніби вони проходили тут удруге. Виснажений довгою ходьбою і пережитими пригодами, Данило вже був готовий накинутися на невтомну Лейлу, яка рухалася зі жвавістю молодої рисі, але в цей момент на стежці попереду з’явилося двоє малят.
Хлопчик і дівчинка. Вогненно-руді голови, хитрі погляди.
Вони з вереском кинулися до Мака.
— Йой, хто зараз дістане? — забасив він.— Я ж наказував вам не виходити назовні!
— А ми недалеко, ми недалеко! — діти з вереском підстрибували навколо нього.— Нас мамця послала! Наказала тебе зустріти!
Данило не зводив нажаханого погляду з цих радісних дітлахів. Червона буква, трохи менша, на блідих веснянкуватих щоках.
— У них... рубці.
— Вони вигнанці, що тебе дивує? — в’їдливо зауважила Лейла, переходячи на російську, і він зрозумів, що промовив це вголос.
— Але ж вони такі маленькі...
— Так, але вже встигли «образити честь Леобурга», як і їхній батько,— чорні очі Лейли люто спалахнули.— В комісії у справах вигнанців, до твого відома, є такий собі набірчик. Більша «V» — для дорослих. Трохи менша — для дітей на кшталт оцих. І зовсім маленька — для новонароджених. Сама бачила.
Агнеса закотила очі й похитнулася, Данило вчасно підставив їй плече.
— Це неможливо...— видихнула вона.
Лейла зміряла її презирливим поглядом.
— Хочеш помацати мій рубець, аристократко? Чи, може, ти гадаєш...
— Добре-добре,— урвав її Данило.— До речі, щиро кажучи, не очікував зустріти серед вигнанців когось... із наших.
— Та й я не очікувала, що хтось... із наших крастиме дівулю з в’язниці,— знизала плечима Лейла.— Щоправда, якщо мені за мою помилку подарували ось цю прикрасу,— вона провела пальцем по щоці,— то тобі, найпевніше, просто відтяли б голову. Чув про нову гільйотину Оздеміра?
Оздемір... Послання на вікні Ратуші... Точно! В кінці був підпис «Leyla»!
— Лейла...— пробурмотів він, і дівчина очікувально втупилася в нього.
В Даниловій голові крутилася купа запитань, і йому хотілося якнайшвидше дізнатися про все. Що вона написала в тому посланні на вікні? Чому вона досі тут? Чому не повернулася додому? Що такого могла накоїти людина не з цієї реальності, щоб накликати на себе гнів Ради й таку кару?
— Що ти зробила, Лейло? — наважився він.— За що тебе так?
Її очі потьмарилися.
— Коли-небудь розповім,— зітхнула вона й посміхнулася: — Якщо будеш розумничком.
Мак підняв дітей на руки, донька почала щось із захватом розповідати йому. Лейла перша видерлася на невеликий виступ, дуже схожий на той, де Данило знайшов тунель. Вигнанка кинула на них швидкий погляд і пірнула кудись під груду землі й коріння над виступом. Данило рушив слідом за нею, тримаючи Агнесу за руку. Останнім зайшов рудобородий.
Лейла кресонула чимось у темряві, й вхід до штабу вигнанців осяяло тьмяне світло. Попереду був такий самий люк, як і в попередньому тунелі. Лейла заскреготіла вентилем, і велетенська залізна ляда відкрила перед ними довгий, освітлений газовими лампами коридор.
З глибин гори чулися голоси. Чоловічі, жіночі, дитячі. В химерному сплетінні заліза й каміння відчувалося стільки життя, що Данило не йняв віри тому, що чув і бачив. Лейла впевнено вела їх уперед, вузький коридор раптом влився ще в один, значно ширший, і Данило зненацька відчув, як різко зупинилася Агнеса, яка спиралася на його руку.
— Даниле...— її пальці стиснули тканину його рукава.— Скільки ж їх тут...
У коридорі й бічних кімнатах було безліч людей. Лейла маневрувала між ними та йшла далі, не зупиняючись. Тут були десятки, може, сотні мешканців, і атмосфера справді була схожа на ту, що буває в звичайному селищі, а не у військовому штабі, як уявляв Данило. Кілька хлопчаків гралося з якимись видовженими штуками — вони підкидали їх угору, й ті залишалися на стелі, сяючи, наче ліхтарики. Двоє чоловіків намагалися полагодити старий іржавий механізм і затято сперечалися. Звідкись тягнуло смажениною і чимось пряним. Ці підземні люди з жахливим тавром зрадників на обличчях нагадували плем’я гномів чи інших фантастичних створінь — однакові у своїй відчайдушності, непокірності, завзятті. Данила пробили дрижаки. Він згадав тон, яким була просякнута «Зоря Леобурзька». Тут, у глибинах лісів, дозрівало дещо нове для Леобурга. Тут кували зброю проти Ради. Тут купчилася сила, в боротьбі з якою Оздемірові не позаздриш.
Раптом позаду почулося тріскотіння, коридор затягло ядучим білим димом. Діти захоплено заверещали. Лейла рвучко розвернулася до них.
— Якого біса? — вигукнула вона.— Хто дозволив?
Один з хлопчаків тримав над головою щось схоже на фанатський фаєр, і Данило не одразу зрозумів, що дим та іскри вихоплювалися з такої самої видовженої штуки, що сяяла під стелею. Вигнанка кинулася до хлопця й міцно стиснула його зап’ясток.
— Кидай! Кидай, негайно!
Хлопчик схлипнув і розтиснув пальці. Його рука була в крові. Лейла тупнула ногою по його імпровізованому смолоскипу, іскри згасли.
— Хто
