Господиня - Стефані Маєр

— Знаю, — сказав Іян цілком благодушно.

Деякий час було тихо, лише наші кроки глухо відлунювали від стін тунелю.

— Це було б несправедливо, — зрештою мовив Іян. — Я багато про це міркував, але так і не зрозумів, як твоя смерть може щось виправити. Це ніби засудити просту людину за злочини кривавої війни. Звісно, я вірю не в усі божевільні теорії Джеба — так, було б мило вірити, але для їхнього здійснення самого нашого бажання не достатньо. Та правий він чи помиляється, ти довела, що не зичиш нам зла. Я помітив, що ти щиро прив’язана до хлопчика — дивно за цим спостерігати. У будь-якому разі, доки ти не створюєш загрози, то тебе убивати… жорстоко. Ну, стане тут на одну неприкаяну душу більше, і що з того?

Я замислилась над словом «неприкаяна». Воно, мабуть, пасує мені якнайкраще. Чи знайду я коли-небудь своє місце в світі?

Як дивно, що саме Іян, із-поміж усіх людей, усередині виявився таким добрим! Я навіть не уявляла, що слово «жорстокість» має для нього негативну конотацію.

Він мовчав, а я обдумувала його слова.

— Якщо ти не збирався мене убивати, тоді навіщо пішов сьогодні зі мною? — запитала я.

Іян відповів не одразу.

— Я не впевнений, що… — він підбирав слова. — Джеб вважає, що ситуація налагодилась, але я не настільки переконаний. Деякі люди й досі… Коротше кажучи, ми з Доком намагаємося по можливості за тобою наглядати. Так, про всяк випадок. Посилати тебе в південне крило — це дражнити долю, як на мене. А дражнити — це улюблене заняття Джеба, у цьому він не знає меж.

— Ви… ви з Доком намагаєтесь мене захистити?

— Дивний світ, еге ж?

— Найдивніший, — подумавши, відповіла я.

Ще один тиждень минув, а може, два — я не лічила часу тут, де він нічого не важив, — а світ здавався мені дедалі дивнішим.

Я щодня працювала серед людей, але Джеб приєднувався до нас не завжди. Один день зі мною працював Іян, інший — Док, а інколи — Джеймі. Я полола грядки, місила хліб і чистила столи. Носила воду, варила цибулевий суп, прала одяг у дальньому кутку чорного басейна, а також обпікала руки, готуючи кусюче мило. Кожен виконував свою частину роботи, а я, оскільки не мала тут жодних прав, працювала вдвічі більше за інших. І хоча мені все одно не заробити собі місце під сонцем, все ж хотілося, щоб моя присутність нікому не заважала.

Слухаючи розмови, я трохи пізнала людей, які мене оточували, принаймні вивчила їхні імена. Карамельну жінку звали Ділі, родом вона була з Філадельфії. Почуття гумору в неї не було, та вона гарно з усіма вживалася, тому що ніколи не дратувалася. Юнак із чорним їжачком на голові, Без, постійно на неї задивлявся, але вона, здавалося, того не помічає. Йому було лише дев’ятнадцять. Він утік із Юрики, зі штату Монтана. Маму з сонними очима звали Люсина, а двох її хлопчаків — Ісая та Фрідом, «свобода». Фрідом народився тут, у печерах, пологи приймав Док. Я дуже рідко бачила хлопців; здавалося, мати ховає своїх дітей від мене, наскільки це можливо в обмеженому просторі. Лисуватий червонощокий пан був чоловіком Труді, його звали Джефрі. До них часто приєднувався старший чоловік, Гіт, із яким Джефрі дружив ще з пелюшок. Під час окупації ці троє ховалися разом. Блідого чоловіка з сивим волоссям звали Волтер. Він був хворий, але Док не знав, що з ним таке — без аналізів дізнатися було неможливо, та навіть якби Док і зміг поставити діагноз, то лікувати його було нічим. Оскільки хвороба прогресувала, Док думав, що це якась форма раку. Мені було боляче дивитися, як людина помирає від хвороби, яку можна так легко вилікувати. Волтер швидко втомлювався, але був завжди веселий.;. Яскрава білявка з надзвичайно темними у порівнянні з волоссям очима, яка розносила воду першого дня в полі, звалася Гайді. Тревіс, Джон, Рід, Керол, Віолетта, Рут-Енн… Принаймні я вивчила всі імена. Всього поселення налічувало тридцять п’ять мешканців, шестеро зараз були на вилазці, включно з Джаредом. Отож зараз у печерах було двадцять дев’ять людей і одна непрохана чужинка.

А ще я більше дізналася про своїх сусідів.

Іян і Кайл проживали у моєму коридорі — у тій печері, де на вході справжні сіро-червоні двері. Спочатку, на протест проти мого перебування тут, Іян перебрався до Веза, який мешкав у іншому коридорі, але не минуло і двох діб, як він повернувся. Інші печери поруч із моєю також деякий час пустували. Джеб сказав, що їхні мешканці мене бояться, і мене це розсмішило. Невже двадцять дев’ять гримучих змій злякалися однієї польової мишки?

І Пейдж повернулася. Вона жила в кімнаті по сусідству разом зі своїм хлопцем Енді, через чию відсутність зараз так журилася. Лілі та Гайді займали першу печеру — з квітчастою ширмою, Гіт жив у другій, а третя кімната, зі смугастою ковдрою на вході, належала Труді та Джефрі. Рід і Віолетта мешкали в печері через одну від моєї — її приватність охороняв заплямований і потріпаний східний килим. Четверта печера в цьому коридорі належала Доку й Шерон, а п’ята — Меґґі, проте ніхто з цих трьох поки що не повернувся додому.

Док і Шерон зустрічалися, і Меґґі, в тих рідкісних випадках, коли на неї находив саркастично-жартівливий настрій, дражнила Шерон: мовляв, щоб знайти ідеального чоловіка, їй треба було дочекатися, поки все людство повимирає. Мабуть, отримати за