Господиня - Стефані Маєр

Джеб усміхнувся.

— Я думав, що ти ненавидиш зброю.

Я чекала відповіді.

— Вандо, якби я хотів твоєї смерті, це сталося б у перший же день.

— Знаю, — промовила я, ніяковіючи без видимої на те причини. — Саме тому нічого не розумію.

Джеб простодушно засміявся.

— Ні, я не прагну твоєї смерті! У тому-то і вся справа. Я хочу, аби люди звикли до тебе, навіть того не усвідомлюючи. Це як варити жабу.

Від такого дивного порівняння чоло моє зморщилося. Джеб пояснив:

— Якщо ти вкинеш жабу в каструлю з окропом, вона миттю вистрибне. Але якщо покласти її в прохолодну воду і повільно доводити до кипіння, то жаба навіть не втямить, що коїться, аж поки не буде запізно. Все, жаба зварена. Треба лише нагрівати помалу.

Я на мить замислилась — згадала, як сьогодні за обідом люди не звертали на мене уваги. Вони просто до мене звикли. Ця думка здалася мені на диво обнадійливою. У моїй ситуації надія — безглузда річ, але всупереч здоровому глузду вона просочувалася в мене, розфарбовуючи світ у яскравіші кольори.

— Джебе?

— Що?

— Хто я — жаба чи вода?

Він засміявся.

— Сама думай. Самоаналіз корисний для душі.

Повернувшись до виходу, він знову засміявся, цього разу голосніше:

— Вибач за мимовільний каламбур.

— Чекайте. Можна ще одне запитання?

— Звісно. Після мого допиту тепер твоя черга.

— Навіщо вам дружба зі мною, Джебе?

Він на секунду піджав губи, обдумуючи відповідь.

— Ти ж знаєш: я — допитлива людина, — почав він, і я кивнула. — Так от, я чимало спостерігав за вами, душами, але ніколи з вами не розмовляв. А тим часом мої запитання все накопичувалися й накопичувалися… До того ж я завжди вважав, що якщо людина захоче, то може з будь-ким знайти спільну мову. А я люблю перевіряти свої теорії. І ось ти тут — одна з наймиліших у світі дівчат. Мати душу за друга — це неймовірно цікаво, і я почуваю втіху, що мені це вдалося.

Він підморгнув мені, уклонився по пояс і пішов геть.

І хоча тепер я розуміла Джебів план, та легше мені від' того не стало, особливо коли він почав підігрівати воду. Він більше не носив з собою рушниці. Я не знала, де вона, але була вдячна, що принаймні Джеймі більше не спить із нею в обнімку. Беззахисність Джеймі змушувала мене хвилюватися, але потім я вирішила, що так він у меншій небезпеці, аніж зі зброєю. Тепер він ні для кого не становить загрози, а значить, на нього й не нападуть. Крім того, до мене більше ніхто не приходив.

Джеб почав давати мені невеликі доручення. Збігай на кухню, принеси хліба — Джеб не наївся. Збігай, принеси відро води — поле сухе. Забери Джеймі з уроку — Джебові треба з ним поговорити.

Чи зійшов шпинат? Піди перевір. Збігай у південні печери — Джеб має повідомлення для Дока…

Щоразу, коли доводилося виконувати ці прості завдання, мене кидало в холодний піт. Я мріяла стати невидимкою і майже бігала крізь великі зали й темні коридори. У мене виробилася звичка триматися стін й не відривати очей від землі.

Тепер при моїй появі розмови затихали дуже рідко, здебільшого мене ігнорували. Єдиного разу я по-справжньому відчула загрозу смерті: якось, забираючи Джеймі, я перервала заняття Шерон. Вона спрямувала на мене убивчий погляд, але кивком голови дозволила Джеймі вийти, потому як я, запинаючись, прошепотіла своє прохання. Залишившись зі мною наодинці, Джеймі узяв мене за тремтячу руку і сказав, що Шерон так дивиться на всіх, хто перериває її уроки.

Але найгірше було тоді, коли я мала знайти Дока, тому що Іян наполіг на тому, аби показати мені дорогу. Я могла б відмовитись, напевно, але Джеб погодився, а значить, він довіряв Іяну. Я почувалася далеко не найкраще, перевіряючи цю його теорію, але, здавалося, перевірки було не уникнути. Якщо Джеб помиляється щодо Іяна, значить, той зараз скористається з нагоди. Отож поруч з Іяном я попростувала довгим чорним коридором південного крила, готуючись до найгіршого.

Дорогу туди я пережила. Док отримав своє повідомлення. Здавалося, він був анітрохи не здивований, коли побачив зі мною Іяна. Може, то моя уява розігралася, але мені здалося, що вони обмінялися багатозначними поглядами. Я вже приготувалася, що зараз мене прив’яжуть до ліжка. Від самого вигляду лікарні в мене й досі паморочилось у голові.

Але Док лише подякував мені й, напустивши на себе заклопотаності, відіслав назад. Я не зовсім зрозуміла, чим він займається — біля нього лежало кілька розгорнутих книжок і стоси й стоси паперу — жодних нотаток, самі малюнки.

Дорогою назад цікавість перемогла страх.

— Іяне? — звернулась я, не без зусилля вперше вимовляючи його ім’я.

— Так? — здивувався він.

— Чому це ти досі не вбив мене?

Він пирхнув:

— А ти відверта!

— Ти мав нагоду. Джеб розсердиться, але не думаю, що пристрелить тебе…

Що я таке лепечу? Ніби намагаюся