Господиня - Стефані Маєр
— А сни їм сняться? — тихо запитав Іян.
Я криво усміхнулася.
— Не такі яскраві, як людям.
— А як ваші цілителі здобувають знання про фізіологію нових видів? Сюди ви прибули вже підготовлені. Ще на самому початку окупації я неодноразово бачив, як смертельно хворі пацієнти виходять із лікарень цілком здоровими… — на вузькому чолі Дока залягла глибока зморшка-птичка. Док ненавидів чужинців так само, як і всі, але на відміну від решти, ще й заздрив їм.
Я не хотіла відповідати. Усі нашорошили вуха, але то вже була не красива казочка про скульпторів-ведмедів. То була історія людської поразки.
Насупивши чоло, Док чекав.
— Цілителі… вони… беруть зразки, — пробурмотіла я.
На обличчі Іяна розпливлася багатозначна посмішка.
— Викрадення інопланетянами.
Я промовчала.
— Звісно, — промовив Док, піджавши губи.
Тиша, яка запанувала в печері, нагадала мені про перші дні мого тут перебування.
— А ти знаєш, звідки походите ви, душі? — запитав Док. — Знаєш, де ви зародилися?
— На Почині,— кивнула я. — Ми й досі там живемо. Саме там я народилася.
— Це особлива планета, — додав Джеймі.— Рідко зустрінеш когось із Почину, еге ж? Душі, які там народилися, здебільшого там і залишаються, правда, Вандо? — (Джеймі не чекав на мої відповіді — я вже починала жалкувати, що так ретельно щоночі відповідала на його запитання). — І коли хтось переселяється на іншу планету, він стає… типу знаменитим. Або типу членом королівської родини.
Мої щоки запалали.
— Там холодно, — розповідав далі Джеймі,— усе покрито хмарами з різнокольоровими прошарками. Це єдина планета, на якій душі можуть довго жити у своєму первозданному вигляді, без носія. Носії на планеті Почин також дуже гарні — у них є крильця, великі сріблясті очі, а тіло всіяне маленькими вусиками.
Схилившись, Док поклав підборіддя на долоні.
— А душі пам’ятають, як сформувалися їхні паразитичні стосунки з носіями? Як почалася колонізація?
Джеймі знизав плечима і поглянув на мене.
— Ми завжди існували в такий спосіб, — промовила я повільно й досі неохоче. — Принаймні відколи ми себе пам’ятаємо. Нас відкрили прибульці з іншої планети — ми їх називали грифами. Це стерв’ятники не так зовні, як усередині. Вони були… недобрі. А згодом ми з’ясували, що здатні існувати в їхніх тілах так само, як і в наших первинних носіях. Щойно нам удалося взяти їх під контроль, ми перейняли їхні технології. Спочатку заселили їхню планету, а потім перейшли на Планету Драконів та Літній Світ — чудесні місця, от тільки грифи там поводилися недобре. Згодом довелося вдатися до колонізації: наші носії розмножувалися набагато повільніше, ніж ми, і тривалість їхнього життя була короткою. І ми почали розвідувати Всесвіт…
Я обірвала розповідь, відчуваючи, що всі дивляться на мене. Всі, окрім Шерон.
— Ти так про це розповідаєш, ніби бачила все на власні очі,— зазначив Іян. — Коли це було?
— За земним ліком — уже після динозаврів, але задовго до вас. Мене тоді ще не було, але я пам’ятаю прабабусині спогади.
— Скільки тобі років? — запитав Іян, нахилившись до мене і спрямовуючи на мене проникливий погляд блискучих блакитних очей.
— Я не знаю, скільки це за земними мірками.
— Хоч приблизно?
— Кілька тисяч років, напевно, — знизала я плечима. — Я втрачаю лік рокам, проведеним у кріоконтейнері.
Приголомшений, Іян відхилився.
— Ого, як багато, — у Джеймі перехопило подих.
— Але фактично я зараз молодша за тебе, — промовила я до Джеймі.— Мені ще й року немає. Я увесь час почуваюся, наче дитина.
Кутики губ Джеймі повільно подерлися вгору. Йому подобалася ідея — він досвідченіший за мене!
— Як у вас проходить процес старіння? — запитав Док. — Природна тривалість життя?
— У нас немає такого поняття, — відповіла я. — Поки у нас є здоровий носій, ми можемо жити вічно.
Тихе бурчання — гнів? страх? відраза? — не зрозуміло, що саме, — прокотилося печерою. Я збагнула, що впорола дурницю — не слід було цього казати. Адже це може означати тільки одне…
— Чудово, — з ненавистю тихо зронила Шерон, яка так і сиділа не обертаючись. Джеймі стиснув мою долоню, знову прочитавши в моїх очах бажання накивати п’ятами. Але цього разу я обережно висмикнула руку.
— Я вже наїлася, — прошепотіла я, хоча майже не торкнулася хліба. Я зіскочила з тумби і, тримаючись попід стіною, втекла.
У великій печері з грядкою мене наздогнав Джеймі — він приніс залишки хліба.
— Було дуже цікаво, чесно, — сказав він. — Не думаю, що хтось дуже засмутився.
— Це Джеб підмовив Дока, так?
— Ти гарно розповідаєш. Щойно люди про це дізнаються, захочуть послухати. Так само, як ми з Джебом.
— А якщо я не хочу їм розповідати?
